Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

І я стрибнула стрибком сама до себе.

Я вдарила її та дістала удар у відповідь.

До чого ж болючі, виявляється, мої удари!

— Подобається?

— Подобається.

— Боляче?

Відкидаю пістолета:

— Хак! — упав на каміння.

Тут-таки падає другий пістолет:

— Хак-Хак!

— А так — боляче?

— Нормально, — сказала я.

Видерти камінь ударом черевика, і він зіткнеться в повітрі з каменем, видертим мною.

— Чемні дівчатка… — навіть якщо це тварюки, котрі обернулися на дівчат…

Де я?! Хто з них — я?!

Стрибнути й завмерти.

Котра з них — я? Та, позаду якої танцюють на колонах Діви, чи та, за якою стоїть величезний нічний магазин?

Коли мені було п’ять років…

— Пусте, — сказала я, та, на протилежному краю площі. — Кубло на даху…

Сказавши після всього мені:

— Ти надто юна.

— Мені тоді було дванадцять. Може, я — це справді я, коли пам’ятаю того, хто мені про це сказав?

— Бах! Бах! Бах!

Я справді б’ю дошкульно.

І моя кров така ж солона, як і в тієї, котра бачить мене моїми очима.

Я не могла відпустити її, адже мене послав Вітчим. Я не могла відпустити її, якщо Вітчим послав її.

Я мусила вбити себе.

— Молодця, Вітчиме…

Тож байдуже, котра — я, та, що вирішила вбити янгола, чи та, що вирішила знищити тварюку. Знищити, знаючи, що загину сама.

І я кинулася до пістолета. А друга вхопила другий пістолет.

Ми були з нею такі схожі, що наші дві долі злилися в одну.

І я стрибнула їй назустріч, маючи намір натиснути на курок.

І та, з другого боку, теж приготувалася вбити мене.

Я підстрибнула, а мої білі крила підхопили мене. Вона стрибнула, і її…

Я опустилася на землю:

— Ти.

— Ти… — повторила вона.

— Ні, — тепер я могла посміхнутися. — Я — це Крихітка, а ти — це тварюка.

І я подарувала їй кулю.

— Бах!

Тепер я могла в неї стріляти, бо знала: вона неспроможна зробити те саме.

— Бах!

Адже її крила були чорного кольору, отже…

— Непогано, — сказав Вовк. — Навіть дуже непогано…

— Я можу привести мертвяків, — сказала Мачуха.

— Залиш їх для себе, — мовив Вітчим.

— Як знаєш, — сказала вона.

Довгими сходами своєї неосяжної квартири. Крізь темінь у залах. Повз вежі. Крізь водоспад із темною водою. До свого кабінету, до магічних книг та оплавлених свічок.

Запалити їх, чорні з сірим полум’ям, і промовити… Невимовне. Жахливе. Таке, від чого Світло болісно закриває очі.

Вітчим спроквола відчиняє вхід до пекла, щоб випустити почвар, які вціліли у Великій Війні.

— Я наказую…

Але йдуть лише демони, які випадково опинилися поряд.

Ще глибше, іще далі до пекла.

— Я наказую…

П’ять Нічних Мисливців.

— Ні.

Вітчим їх розкидав.

Він чекав появи служників, а Нічні Мисливці, які відчули кров, ніколи не повернуться