Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Дурні інколи бувають далекоглядними. Саме питання зовсім не було дурним, бо пан Перікур жив не у підпорядкованому йому районі. Чого ж тоді він пхається в цю справу з пам’ятником? Інтуїція начебто працювала у правильному напрямку, але не у випадку з Лябурденом, у нього це питання вискочило несамохіть. З кимось розумним, точніше, з кимось особливо розумним, пан Перікур не пішов би на щирість (зрештою, він би не зміг цього зробити). Але з цим кретином... якщо навіть захотіти, — то це надто довга балачка.

— Мені хочеться зробити такий жест, — сказав він сухо. — Я оплачу ваш пам’ятник. Повністю.

Лябурден остовпів, закліпав очима (думай, думай...).

— Ви знайдете місце, — твердо продовжив Перікур. — Можете щось знести, якщо треба. Щоб було достойно, зрозуміло? Нехай скільки коштуватиме — стільки й коштуватиме. Оголосіть конкурс, зберіть комісію, все, як і належить. Але вирішуватиму я, бо плачу. А от щодо розголосу...

Пан Перікур мав за плечима кар’єру банкіра. Половина його прибутків була отримана з торгів на біржі, решта — від керівництва різними підприємствами. Він би легко дав собі раду в політиці, вона спокусила багатьох його колег, але нічого їм не дала. Його успіх базувався на досвіді. Його відштовхувало в політиці те, що вона залежала від непевних обставин, як-от вибори. Зрештою, в нього не було політичних амбіцій. Тут спрацьовувало його власне его. Його справа — робити гроші. А гроші не люблять виставлятись. Для Перікура анонімність була перевагою.

— А щодо розголосу — я його, звичайно, не бажаю. Створіть благодійний фонд, якусь асоціацію, що хочете — я оплачу все, що треба. Даю вам рік. Наступного року, 11 листопада, меморіал треба урочисто відкрити. На ньому мають бути вигравірувані імена усіх загиблих, що народилися у вашому районі. Зрозуміло? Все.

Як на один раз — інформації забагато: Лябурденові треба скількись часу, щоб її обміркувати. І тільки тоді, коли він нарешті звів усе докупи, то зрозумів, що насамперед треба робити. Пан президент любить, щоб його уважно слухали. Перікур простяг йому руку, але коли той збентежено повернувся до реальності і простяг руку у відповідь, то вона зависла в повітрі. Пан Перікур лише поблажливо постукав його по плечу і пішов до себе.

Занурений у думки, пан Перікур став перед вікном і дивився на вулицю відсутнім поглядом. Ну що ж — хоча імені Едуарда нема на родинному склепі — нехай.

Значить, ми збудуємо йому цілий меморіал. Гідний шаноби.

Отам уже буде його ім’я, а також імена його товаришів поряд.

Він уже бачив пам’ятник посеред красивого скверу.

У серці району, де син колись народився.

Під рясним дощем, з коробкою під пахвою та перебинтованою рукою, Альберт штовхнув хвіртку, що вела на маленьке подвір’я, на якому були складені дерев’яні обаполи, шини, капоти розбитих машин, поламані крісла, усілякий непотріб, який невідомо як сюди потрапив, і навіщо усе те комусь знадобилося. Все подвір’я тонуло в грязюці, і Альберт навіть не пробував переступати по камінцях, розкладених у шаховому порядку, бо потоками води їх позмивало далеко один від одного, і щоб не забруднити взуття, треба було перескакуючи виконувати циркові трюки. Останні калоші розпалися від старості, та й з картон­ною коробкою, наповненою скляними ампулами, не дуже-то пострибаєш... Він проник через подвір’я навшпиньках і підійшов до невеличкого будиночка, другий поверх якого здавався в оренду, помешкання — за двісті франків (дрібниця порівняно із звичайною рентою в Парижі).

Вони поселилися тут незадовго після повернення Едуарда до цивільного життя в червні місяці.

У цей день Альберт поїхав за ним до шпиталю. Незважаючи на свої скромні заробітки, він узяв таксі. Після війни на вулицях можна було часто зустріти різних калік (тут війна показала свою неабияку вигадливість, але при появі такого Голема з дірою посеред обличчя, що шкутильгав на одну ногу, перелякався навіть водій-росіянин). Сам Альберт, який щотижня бачив Едуарда в лікарні, був вражений. На вулиці він справляв зовсім інше враження, ніж у приміщенні. Це було так, ніби хтось вигулює по вулицях тварину із зоопарку. Всю дорогу вони їхали мовчки.

Едуардові нікуди було йти. Альберт жив у невеличкій кімнатці на горішньому поверсі під дахом, де гуляли протяги (а туалет та кран з холодною водою знаходилися в коридорі). Мився він у тазику, а при першій можливості відвідував міську лазню. Едуард зайшов у кімнату, навіть не глянувши довкола, сів у крісло біля вікна і задивився на вулицю, на небо. Тоді закурив сигарету, вдихаючи через одну ніздрю. Альберт зрозумів, що товариш нікуди звідси не піде, і що ця ноша стане відтепер для нього основним атрибутом повсякденного життя.

Їхнє співіснування відразу стало складним. Здоровезне і худюще тіло Едуарда (худішим від нього був хіба що сірий кіт, що гуляв по даху навпроти) займало майже весь життєвий простір. Кімната навіть для одного була замалою, а обоє вони почувалися в ній майже як у траншеї. Та й психологічно було дуже важко. Едуард спав на підлозі, на ковдрі, палив увесь день, витягнувши наперед пошкоджену ногу і спрямувавши погляд у вікно. Перед тим як піти, Альберт залишав йому попоїсти, тобто все необхідне: піпетку, трубку, лійку. Інколи Едуард торкався всього цього, інколи — ні. Увесь день він стирчав на одному місці, як соляний стовп. Хто б це побачив, то сказав би, що його існування витікає, як кров із рани. Сусідство з нещастям відчувалося так сильно, що Альберт часто вигадував причини, щоб не залишатись удома. Насправді, він просто ходив обідати в їдальню Дюваля, а вести розмову з самим собою чи з такою от понурою постаттю дуже морально вимотувало.

Йому ставало страшно.

Він питав Едуарда про плани на майбутнє, про те, де він буде жити. Але стільки разів розпочата розмова припинялася тут же, коли Альберт бачив його понурий стан, його змокрілі очі (єдине, що залишалося ще живим у цій