Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Ближче до обіду Мадлен піднялася на четвертий поверх і постукала в двері кабінету свого батька в той момент, коли він у задумі дивився крізь вікно. В цей день сіре небо здавалося низьким, перехожі тримали в руках хризантеми, звідкись долинала військова музика. Щоб якось відволікти поглинутого в думки батька, Мадлен запропонувала йому разом поснідати. Він погодився, хоча, схоже, зовсім не хотів їсти. Нічого так і не торкнувшись, він попросив забрати страви, замислений, він лише випив півсклянки води.

— Скажи...

Мадлен витерла серветкою рота і запитливо подивилась на нього.

— Той товариш твого брата...

— Альберт Майяр.

— Так, можливо... — неуважливо відмахнувся Перікур. — Ти йому...

Мадлен нахилила голову, ніби підбадьорюючи його, і усміхнулась.

— Подякувала? Так, звичайно.

Пан Перікур замовк. Його завжди вражало, як вона розуміла все ще до того, як він скаже, що він відчував. (Вона — княжна» Марі а йому самому хотілося почуватись князем Болконським.)

— Ні, я хотів спитати, може, ми б...

— Запросили його до нас? — сказала Мадлен. — Так, звичайно, чудова ідея.

Деякий час вони мовчали.

— Зрозуміло, що це не обов’язково...

Мадлен здивовано підняла брову, чекаючи закінчення фрази. Когось з адміністративної ради Перікур міг миттєво перебити. А от перед донькою йому навіть не вдавалося договорити фразу до кінця.

— Авжеж, тату, — посміхаючись продовжила вона, — і не обов’язково про це всім знати.

— Так, це нікого не стосується.

Коли мова йшла про «нікого», він мав на увазі «її чоловіка». Мадлен розуміла, і її це не пригнічувало.

Він підвівся, відклав серветку, ледь посміхнувся дочці і вже зібрався було виходити з кімнати.

— Ага, ще дещо... — додав він, зупинившись на хвильку. — Поклич, будь ласка, Лябурдена! Хай прийде до мене.

Коли він так говорив, це означало — терміново.

Через дві години пан Перікур з нищівно-зверхнім виглядом прийняв Лябурдена. Він не пішов зустрічати його, голову адміністрації, не подав йому руки. Вони розмовляли стоячи. Лябурден розсипався у поштивості. Він, як завжди, поспішав прислужитися, бути потрібним, корисним, запобігливим, неначе «дівчина для любощів».

— Любий друже...

Він так завжди починав. Лябурден аж сяяв. Він — потрібен, він буде допомагати! Пан Перікур знав, що зять використовує деякі його зв’язки і що Лябурдена пропхали в комісію з держзакупівель, яка займається справою військових кладовищ. Він не дуже цим цікавився, він тільки отримав інформацію, але все основне йому вже було відомо. У всякому разі, коли настане день, і йому буде потрібно, Лябурден і так усе розкаже. Зрештою, чиновник і зараз був готовий говорити на цю тему, переконаний, що саме для цього його і запросили.

— Як справи з меморіалом? — спитав Перікур. — На якому ви етапі?

Лябурден плямкнув губами з виглядом заскоченого на гарячому.

— Любий пане президенте...

Він усіх називав «президентами», бо всі чимось керували (це як слово «доктор» в Італії), а Лябурден полюбляв прості і поштиві звертання.

— Любий пане президенте, відверто кажучи...

Він розгубився.

— Давайте, ну-ну, — підбадьорював його Перікур. — Кажіть усе, як є, — це найкраще.

— Тож...

Лябурденові бракувало вміння брехати, та ще й ловко. Тому він бовкнув:

— Ми на етапі... початку.

Головне — зрушити з місця.

Вже майже рік, як той проект обпікає йому пальці. Бо коли минулого року під Тріумфальною аркою поховали невідомого солдата, всі сказали, що це чудово. Але цього було недостатньо, жителі району та товариство учасників бойових дій хотіли, щоб у них були свої власні меморіали. Всі цього хотіли. За це проголосували на раді.

— Навіть було призначено відповідальних...

Це означало, що Лябурден і сам дуже відповідально ставиться до цього.

— Але стільки перепон, любий пане президенте, стільки перепон! Ви навіть уявити собі не можете!

Він аж задихався, описуючи свої труднощі. Насамперед, технічні. Треба знайти підрядників, оголосити конкурс, призначити комісію, знайти місце (а місця вже ніде немає), а вже що казати про ціну проекту...

— Бо це все коштує ще й як дорого!

Це питання постійно обговорювалося, але повсякчас чогось бракувало. Дехто хотів примітніший меморіал, ніж у сусідньому районі. Мова йшла то про пам’ятну дошку, то про фреску, кожен додавав свій коментар, керуючись власним досвідом... Утомлений сварками та безконечними дебатами, Лябурден гримав кулаком по столу, одягав капелюх і йшов втішитися у найближчий нічний клуб.

— Бо все залежить від грошей, розумієте?.. Казна порожня, і ви це знаєте. Тому все залежить від участі людей. Але скільки тут можна зібрати? Припустімо, вдалося лише на половину пам’ятника. А де знайти решту? А зобов’язання вже взяті!

Він трохи помовчав, щоб пан Перікур міг оцінити весь драматизм ситуації.

— Ми ж не можемо їм сказати: «Забирайте свої гроші — з усім цим покінчено!» — розумієте? А з іншого боку — якщо збереться недостатньо грошей, і ми поставимо щось убоге, то для виборців це буде виглядати сміховинно.

Пан Перікур все чудово розумів.

— Присягаюся, — підсумував Лябурден, сам наляканий обсягами поставленого завдання, — це тільки здається простим, а насправді це пекельно важко...

Ну от, усе пояснивши, він підтягнув штани, ніби натякаючи: я би зараз щось випив. Перікур відчував, як він зневажає цього чоловіка, який при тому геть не позбавлений дивовижних рефлексів. От, наприклад, таке його запитання:

— Але чому ви мене про це запитуєте, пане президенте?