Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

його виступі на Бухарестському саміті НАТО 2008 року. Відтак вимоги Росії щодо визнання її гегемонії в Євразії зіткнулися з прагненням розвивати продуктивні відносини із Заходом — ця дилема стане першорядною для Москви в контексті україно-російської кризи.

Дії Путіна 2014 року шокували західних політиків, оскільки упродовж попереднього десятиліття більшість учених й «експертів» поводилися наче лунатики: аналізуючи, досліджуючи та інтерпретуючи відносини з Росією, вони ігнорували зміщення екс-тремістських поглядів із маргінесу політичного життя до центру формування кремлівської політики. Зокрема, мало хто розумів ставлення Росії до України, яке поступово набувало рис ворожості та зверхності, сягнувши кульмінації у російській військовій агресії, окупації та анексії частини іноземної держави.

Усі президенти України на власному досвіді зазнали труднощів у відносинах з Росією, і навіть до Януковича, найбільш проросійського з-поміж них, Путін ставився зі зневагою. В одній із каблограм посольства США у Києві наводилися слова тодішнього посла України в Москві Костянтина Гриценка про те, що «ніхто» у російському уряді «не хоче слухати посутні аргументи української сторони». Кремль, скаржився він, прагне в Україні «регентства», тобто «когось такого при владі в Києві, хто був би абсолютно раболіпним»[294]. Путін гадав, що наприкінці 2013 року йому вдалося купити Януковича, остаточно перетворивши його на свого сатрапа-регента, проте український народ нагадав російському президенту, що Україна — не Росія.

У наступному розділі аналізується давня радянська та російська українофобія, яка завдяки телевізійній пропаганді, політичним технологіям і соціальним медіям стала важливою складовою гібридної війни проти України.

Розділ 3
УКРАЇНОФОБІЯ ТА РЕСТАЛІНІЗАЦІЯ

На Україні упродовж останніх півтора роки спостерігається свавілля неонацизму, бандерівщини, радикал-націоналізму. [...] Це один із пріоритетів російської зовнішньої політики.

Уповноважений МЗС Росії з прав людини, демократії та верховенства права Константін Долґов[295]

Навіть розмовляти українською, ще два роки тому державною мовою, може бути небезпечно, позаяк це породжує ворожість місцевих мешканців або підозру серед озброєних повстанців у підривній діяльності.

Роман Оліярчик[296]

Російські кампанії проти «українського сепаратизму» та націоналізму сягають епохи Полтавської битви 1709 року, коли козацькі війська на чолі з гетьманом Іваном Мазепою уклали союз зі Швецією, проте були розбиті Російським царством. Упродовж наступних трьох століть теми «зради» та причетності західних урядів до українських політичних проектів, покликаних ослабити Росію, становили осердя українсько-російських відносин.

Деякі російськомовні українці, носії «малоросійської» та радянської ідентичностей, вважали, що українці були «братнім народом» у тісному союзі, мешканцями губернії в царській Росії, радянської республіки чи домініону в межах СНД. Вони погоджувалися з підрядною роллю України в «російському світі»[297] та заперечували проти європейської інтеграції. За радянської доби ті, хто поділяв ці погляди, складали найчисленнішу групу на Донбасі та в Криму.

Українці, які не приймали російської ієрархії національностей та підтримували майбутнє України в Європі, були, з точки зору вірнопідданців, «зрадниками», які повернулися спиною до «братнього російського народу». В Радянському Союзі тих, хто шукав місця для української ідентичності поза межами радянської та російської сфер впливу, паплюжили, називаючи «буржуазними націоналістами» і «нацистськими колабораціоністами», а в сучасній Росії — «фашистами». Президент Путін навесні 2014 року заявив: «Ми бачимо сваволю неонацистів, націоналістів і антисемітів у деяких частинах України, в тому числі й у Києві». В Росії українських трудових мігрантів часом називають «екстремістами» лише тому, що «вони говорять між собою українською»[298]. У Криму, якому був притаманний високий рівень ксенофобії, ще більше розпаленої російськими окупантами та їхніми місцевими колаборантами у 2014–2015 роках, ці фобії віддзеркалилися у репресіях проти української та кримськотатарської мови та культури[299].

Українці в царському, радянському та російському світогляді були не самостійними дійовими особами, а лише пішаками у змовах австрійців під час Першої світової війни[300], нацистської Німеччини у Другій світовій війні, західних та ізраїльських спецслужб у часи «холодної війни», а зрештою США та