Читати книгу - "Томасина"

Та перш ніж Мак-Дьюї побачив хатину й сарай біля неї та зупинився, щоб зібратися з думками, на нього знову накотила хвиля люті. До певної міри це почуття було захисною реакцією, воно логічно витікало з обурення, спричинене зловісним відчуттям, що наганяло на Мак-Дьюї лісове оточення.

Він стояв, наглядаючи за будинком, який завісив свої вікна, замкнув своїй віконниці та придрімав у прохолодному затінку дубів, сосон, модрин і старечих гладкошкірих буків, хоч у гущавині довкіл нього вирувало життя. Щоправда, те життя не так було видно, як чути, і саме це лякало Мак-Дьюї. Хата дрімала, оточена шурхотом і тріском цілого сонму лісових мешканців.

Мак-Дьюї розгледів пухнасті хвости двох зайців, що втікали з галявини перед будинком. Десь над ним, у гущі листя, сердито цокотіла білка. Прихід незваного гостя сполохав тут усіх птахів; вони з гучними криками зривалися з гілок, де сиділи, і, схожі на яскраві сполохи, кружляли повз комини й стріхи лісового будинку. Щось велике, шумно пролопотівши дужими крилами та сміючись само до себе, майнуло через галявину і зникло за деревами.

Мак-Дьюї дійшов до кремезного дуба і спинився перед шнурком, що тягнувся від срібного дзвоника. Він найостаннішими словами лаяв себе за те, що не наважився відразу ж підійти до дверей і постукати чи подзвонити, як нормальна людина. Але будинок і його оточення були проти такої зухвалої безцеремонності. Тихо, незримо вони оплели лікаря Мак-Дьюї нерухомими чарами, і той, весь знервований, нерішуче застиг, глибоко запустивши руки в кишені свого піджака.

А ще за мить він пригадав, як преподобний Ангус Педді, який не вірив у чаклунок, а поклонявся невидимому і всесильному Творцю та Правителю Всесвіту, напучував його, що слід робити, аби встановити контакт із жінкою, яка була душею цієї маленької лісової містерії. Він подався вперед усім тілом і не так, щоби люто, і не так, щоби ніжно, потягнув за дзвінковий шнурок.

Метал завібрував, озвавшись, ніжною, тремкою нотою. Мак-Дьюї здригнувся, пташина вовтузня погучнішала. З лісової хащі показався самець козулі, його вологе і цікаве око на хвильку зустрілося з поглядом ветеринара. А вже наступної миті він розвернувся і знову гайнув у гущавину лісу. От і все, що дало його дзенькання.

Мак-Дьюї знову й знову смикнув за дзвоник, і той затанцював як навіжений. Він не стільки побачив, скільки відчув, як щось невеличке блискавкою перебігло галявину, стрибнуло на дерево, а в паузі між ударами дзвоника почув сухе шкрябання кігтів по деревній корі: якийсь невидимий звір ховався у верховітті. І вже зовсім повною несподіванкою для Мак-Дьюї виявилася поява простої з виду дівчини з рудим волоссям, що вигулькнула раптом з-за будиночка та рушила до нього.

Ще при розмові з Педді Мак-Дьюї зрозумів, що Лорі — не стара карга з гакуватим носом, як уявляють більшість відьом, а звичайна жінка, але він і гадки не мав, що вона буде аж настільки звичайна і така молода. На вигляд їй можна було дати максимум двадцять п’ять років, ну, може, двадцять сім, та це вже край. І ще його вразив добрий вираз у жіночих очах, що так контрастував із кривавими плямами на зеленій сорочці та на руках.

Із першого погляду Мак-Дьюї зрозумів, що описати це одним словом неможливо. Або ж, радше, він просто не знає цього слова. Ця жінка не була красунею, вона нічим не виділялася з-між інших, але її постава, хода, те, як вона тримала голову, плавні порухи рук, плавні кроки, злет пальців — усе це свідчило, що в неї добре серце й ніжна вдача.

Це ж чим так треба здивувати практичних городян, подумав Мак-Дьюї, аби вони прозвали її відьмою, та ще й так залякали свою дітлахів, що ті минали її дім десятою дорогою.

І водночас Мак-Дьюї збагнув, що поява її нараз все розставила по місцях. І незрима присутність цілого сонму боязких, але цікавих звірів, і шарудіння та лопотіння крил численних птахів, і навіть те невидиме створіння, що зі сміхом і ляскотом крил метнулося в ліс — усе тепер ставало зрозуміле. Це була замальовка з чарівної казки, залишалося тільки з’ясувати, про що вона — добро чи зло? І поки незнайомка йшла до нього, всі ці думки шаленим вихором пронеслися у голові Мак-Дьюї. Йшла вона не сама, а, як похмуро зауважив він, із цілим почтом, з яким, напевне, зналася уже не перший день: двома котами — жовтим і чорним, — старою вівчаркою та чорним грайливим шотландським тер’єром. Вниз по дубовому стовбуру, розмахуючи пишним хвостом, злетіла руда білка.

Мак-Дьюї зауважив, що кров на руках і на одязі свіжа, і від цієї миті всі його думки крутилися навколо цього факту, що недвозначно свідчив: жінка, що стоїть перед ним, займається ветеринарною практикою без погодження з місцевими інстанціями. І перед тим, як озватися на дзвінок, вона стояла за операційним столом в операційному приміщенні.

Цього виявилося досить, аби вся войовничість і обурення, які він накопичував для цих відвідин, з новою силою пробудилися в ньому. Коли жінка, не кажучи ні слова, підступила ближче, Мак-Дьюї прогуркотів:

— Ви — Лорі?

— Так. Я Лорі.

Лагідна, лагідна й ніжна, знов пронеслося в думках, коли його наскрізь пронизав м’який жіночий голос. Та надто довго Мак-Дьюї плекав своє жало, аби його так просто обеззброїв чийсь солодкий голосок. І не менш грізно, ніж перше, він знову гуркнув:

— Ви знаєте, хто я?

— Ні. На жаль, не знаю.

І Мак-Дьюї пояснив незнайомці, хто він такий. Якби хтось доповнив цю сцену громами небесними, блискавицями і тремтінням землі, у нього вийшло б бездоганне у своїй довершеності полотно.

— Я — містер Ендрю Мак-Дьюї, ветеринарний лікар та санітарний інспектор міста Інвераноха та округу!

Якщо він збирався побачити в її очах збентеження, сприкреність, або ж принаймні сподівався, що така несподівана зустріч буде для неї як грім серед ясного неба, то, на велике його здивування, нічого такого не сталося. Ба більше, почувши, хто він такий, Лорі зраділа, мов дитина, яка раптом почула щось настільки