Читати книгу - "Кров кажана"

певну втіху. Нестор мене обож нював, усім забезпечував і, якби ще не був такий ревнивий, то я взагалі не мала б жодного клопоту. А потім усе пішло шкереберть. Наче за димом усе пішло. Київська квартира, фірма… Він оселив мене в глушині, де я вже не мала виходу… на люди. До того ж нам загрожувала цілковита втрата майна через його борги, яких він наробив, як я підозрюю, також не без допомоги коханки. І тоді… — І тоді у вас прокинулося те забуте бажання?

— Ні, твердого наміру вже не було. Але я взагалі чомусь дуже часто думала про ідеальне вбивство. Навіть не стосовно свого чоловіка, а так, безвідносно. І читаючи детективи чи дивлячись фільми, завжди дивувалася недо лугості тих, хто заздалегідь готувався до злочину… Адже є безліч способів ідеального вбивства.

— Справді? Наприклад?

— Наприклад, ви йдете з кимось узимку повз трамвайну колію. Позаду зовсім близько дзеленчить трамвай. Ви послизнулися, падаєте і ненароком збиваєте того, хто йде поруч із вами, якраз на рейки… З човном ще простіше. Тут взагалі ніяких свідків, і, якби я навіть зіпхнула його у воду веслом чи й руками, ніхто б цього не довів. А в тому, що я через вітер не змогла його врятувати… яка ж тут вина? Діти топляться на очах у батьків, і нема на те ради. Єдина моя помилка в тому, що я, розгублена, невідомо навіщо збреха ла, що мене тоді взагалі не було в човні. Сама собі все уск ладнила, бо слідчий, зрозумівши, що тим човном усе таки хтось приплив до берега, порушив кримінальну справу.

— Дурня на пісному маслі, — сказав доктор Цур, і я, не розуміючи, що він має на увазі, все таки виправила:

— На олії. Хоча це фразеологізм, і його краще переклас ти як сон рябої кобили. Але я вам розповідаю не сни, докторе Цуре. Знаю, що тепер усі психологи стали запек лими фройдистами і снам надають більшого значення, ніж реальним подіям, однак я розповідаю тільки те, що було насправді. Хоча ми дійдемо ще й до снів. Та я не впевнена, що моє перебування на Лисій горі…

— Де е е?

— На Лисій горі. Я не впевнена, що моє перебування там було всього на всього тільки сном. І я розповіла йому про мазь отця Серафима, про шабаш на відьомській горі і про зустріч з дияволом. Доктор Цур більше не дивувався. Навпаки, він сказав, що все це має цілком логічне пояснення. З давніх давен відьми, чаклуни, чорні маги користувалися спеціальними наркотичними мазями і напоями, які сприяли їхньому астральному вихо ду в химерний світ почвар. Там вони ще з більшою силою, ніж наяву, переживають враження від того, що раніше лиш невиразно малювала їхня бліда уява. Зрозуміло, що саме таку наркотичну мазь дав мені, як снодійне, й отець Сера фим.

— У цьому нічого страшного немає, — сказав доктор Цур. — Якщо, звичайно, скористатися наркотиком тільки раз. Погано хіба те, що до наркотичного зілля, власне до екстракту гіосціамусу, який у народі називають блекотою, чорні маги часто додають ще людський жир. Продовжуйте, пані Анастасіє, це дуже цікаво.

Мені на якусь хвилю заціпило (людський жир?), та, перевівши подих, я продовжила свою розповідь далі і гово рила доти, поки чорна завіса не обступила мене з усіх боків.

Я злякано роззирнулася і, нарешті, зрозуміла, що це вже стемніло надворі, настав ранній осінній вечір, проте доктор Цур не вмикає світло. Чи, може, його там уже взагалі немає? — знов майнула настирлива думка.

— Ви чуєте мене, докторе Цуре? — насторожено спитала я.

— Так так, я вас уважно слухаю, — глухо відповіло з за ширми. Його голос видався настільки спотвореним, що я розгубилася зовсім і не могла згадати, на чому обірвала розповідь.

— Не хвилюйтеся, продовжуйте, — сказав доктор Цур уже не таким чужим голосом, та я ніяк не могла зібратися з думками. Моє сум’яття перейшло в знайоме внутрішнє тремтіння.

— А на чому я закінчила?

— На імперативних голосах.

— Яких?

— Я про голос одуда, голос, що кликав вас до річки.

— Ах, так, згадала. Ви мені вірите?

— Звичайно, вірю. Це дуже поширене явище, коли під час слухових галюцинацій з’являються імперативні голоси.

Вони наказують щось робити, спонукають до якоїсь дії, і якщо людина їм не підкоряється, то ще немає нічого страшного. Будь яке наймістичніше явище, пані Анастасіє, має своє реалістичне пояснення. І коли ми з вами все розкладемо на поличках, то ви самі зрозумієте, що ваші страхи абсолютно безпричинні, що у вас все нормально.

— Безпричинні? А те, що я вбила чоловіка, теж нор мально?

— Думаю, що так, — незворушно сказав доктор Цур. — Тобто я переконаний, що ви його не вбивали.

Моєю спиною протягли доріжку мурашки.

— Ви хочете сказати, що він живий?

— Я не знаю, живий він чи ні. Зараз мене це мало цікавить. Я тільки хочу сказати, що ви самі собі навіяли, нібито зумисне гойднули човном. Так часто буває. Вас мучить докір, що ви не змогли врятувати свого чоловіка, і цей внутрішній докір сумління постійно загострюється.

Він спотворює уяву до того, що вам увижається, ніби ви гойднули човном. А тим часом на вітрі той човен і сам так гойдався, що ви, навіть якби хотіли, не змогли б цього зробити.

— У тому то й річ, що змогла.

— Дурня на пісному… — почав було доктор Цур із фрази, яку, вочевидь, повторював усім пацієнтам, але спохопився і сам себе виправив. — Сон рябої кобили! Гра запаленої уяви. Ось так мені твердив старий уже чоловік, що він убив свого товариша. Той теж утопився, але взимку. Вони вдвох переходили по льоду замерзлу річку, товариш провалився, а цей бідолаха мерщій зняв із себе паска й подав йому один кінець, щоб витягти. Той ухопився за самісінький кінчик, але він вислизнув із руки, й товариш пішов під лід. І що ви думаєте? Цей нещасний чоловік двадцять літ докоряв собі, що не подав йому паска тим кінцем, на якому пряжка, бо тоді він, мовляв, не вислизнув би з руки. Докоряв, докоряв, поки не вирішив, що то він сам утопив товариша. А знаєте, чим усе закінчилося? Знайшовся ще один пасочок, на якому той бідолаха й зачепився.

— Повісився?

— Атож, повісився. Ви до цього хочете себе довести?

— Ні. Тому я до вас і прийшла.

— А якщо прийшли, то слухайте, що я вам кажу. І не беріть на свою голову того, чого не було. Ви ні ко ли ні ко