Читати книгу - "Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, на рахунку). Став здогадуватися. Тим більше, бачу, і стеганкі немає, в якій ти зі мною на полювання ходив… Але все‑таки вирішив перевірити. І потяг аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої старі ноги жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, ясна річ, не знайшов… Ганні не став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні хлопець махнув, чортова душа. Я і сам туди пацаном колись тікав… Прийшов з Пісок — уже вечоріло. Треба б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно. Все‑таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу тут собі знайшов. Чим вдома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю. І поїхав. Ось так‑то…

Ми всього могли очікувати — і того, що дід буде сильно лаятися, і навіть вуха надере, як бувало. Але що дід говоритиме так просто і відверто, ми, звичайно, не думали. Ми принишкли і мовчали.

— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина чи ні? — З болем сказав дід.

— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.

— А ти що думав — дід вічний?… На дев'яносто вже повернуло! Ще трохи — і шубовсть у могилу вниз головою. Недовго чекати вже…

— Я, може, ще навіть раніше вас помру. Пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.

— Е, синку, закон є: молоді можуть вмерти, старі повинні померти… Так уже заведено. І не потрібно в цьому змагатися. Краще в іншому чим–небудь.

Запанувало мовчання. Видно, слова діда сильно засмутили і схвилювали мого друга. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличники давав, а тут… Ех, краще б він нам вуха надрав…

— Діду, — жалібно сказав Кукурузо, — ви не говорите матері. Я вас прошу. А, діду?

— Та що там говорити. Нічим радувати.

— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменування здам.

— Побачимо… Лягайте–но поспіть небагато. Тому що в самий потрібний момент будете як черв'яки в непритомності. Ще довго чекати.

— А ви? Може, ви поспіть, а ми почергувати.

— Давай–давай! — Буркнув дід… Це вже було звичне дідове «давай–давай», і від нього стало легше.

Кукурузо більше не сперечався і слухняно став укладатися. Я, звичайно, теж.

Сон поборов мене відразу, як тільки я поклав голову.

І здалося мені, що не проспав я й хвилини, як хтось торкнув мене за плече. Я розкрив очі і в той же час відчув на своїх губах дотик зашкарублого дідова пальця. І відразу зрозумів, що потрібно мовчати.

Уже світало, і в сірій передсвітанковій імлі я побачив, що Кукурузо сидить на кормі і блимає заспаними очима. Я обережно підвівся і подивився на плесо. Книш сидів у човні і вибирав з мереж рибу. Шлеперка не було. Великі щуки, лящі і карасі мокро шльопалися на дно човна. Улов був багатющий!

— Ну, пішли, хлопці, — шепнув дід і голосно кашлянув: «Кха–кха!»

Книш здригнувся, зіщулився, втягнув голову в плечі. Дід обережно, не поспішаючи виводив свій човник з очеретів. Миза дідом.

— Бог в допомогу, чоловіче добрий, — спокійно сказав дід, підпливаючи до Книша.

— Ги–ги… Зд–здрастуйте, — придуркувато вишкірився Книш. — Ну і налякали ви мене, діду. Я вже бог знає що подумав. Ги–ги.

— Рибку ловиш? — Так само спокійно запитав дід.

— Ага, ага… — закрутився на місці Книш. — Дивіться, скільки! Ось улов! Навіть сам не очікував… І ось тут буде. Я як раз про вас думав. Неодмінно, думаю, завезу дідові самих лучшенькіх. От добре, що ви зустрілися. Беріть, будь ласка, які на вас дивляться. Ось цю щучку, і карасиків цих, і лещіка… Куди вам покласти?

Книш взяв найбільшу щуку і вже нахилився, щоб кинути дідові в човник, але дід різким рухом відштовхнув його руку, і щука впала в воду — тільки бризки полетіли.

— Збирайся. Поїдемо, — строго сказав дід.

— Куди? Що? Ось жартують… Ги–ги, — знову ошкірився Книш.

— Збирайся, кажу! — Повторив дід.

— Та що ви? Ну навіщо? Це ви серйозно? Та почекайте… Хочете, я вам половину риби віддам. І чарку поставлю. І цукерок хлопцям куплю.

— Ех, даремно ти, чоловіче, живеш на світі. Тільки повітря отруює і продукти псуєш… Збирайся.

Ми сиділи в своєму човні притихлі і тільки дивилися. І як це дід не боїться?! Без рушниці, без нічого! Книш ж під–он який здоровий! Штовхне раз, і — пропав дід, як булька на воді. Але Книш був як собака побита. Навіть здавалося, що у нього є хвіст і він його стиснув. І очима дивився зовсім собачими. Поспішно він вибирав мережі і мовчки поглядав на діда, як шкодливий щеня.

Але дід був невблаганний. І коли Книш скінчив вибирати, суворо наказав:

— Поганяй вперед!

І Книш слухняно поплив вперед, за ним дід, а за дідом вже ми.

Тільки ми від'їхали від острова, як Книш заскиглив:

— Відпустіть, Діду! Відпустіть, будь ласка!

І голос у нього став такий плаксивий. Навіть не вірилося, що це говорить здоровенний дядько, який може випити одним духом півлітра денатурчіка. Я з подивом дивився на нього. Ось тобі і бандит, ось тобі й хижак! А я ще його боявся — мало не помер від страху.

Книш нив всю дорогу:

— Діду, невже вам більше всіх треба? Відпустіть… Що я — у вас хіба що вкрав? Так чого ж ви… Відпустіть… Я вас дуже прошу… Пожалійте… Відпустіть.

Дід мовчав, ніби й не чув.

Так ми доїхали до самого села.

Тепер складай рибу в мережі — на плече, і пішли! — Наказав дід.

І Книш підкорився. Я тільки диву давався, що все вийшло так просто — без пострілів, без бійки. І пов'язувати не довелося. Була на дідовій стороні якась сила, якої не міг не послухатися Книш.

Далі було ще простіше. Ми прийшли до міліціонера товариша Валігура, розбудили його. Він вийшов заспаний, в шльопанцях на босу ногу, але в кітелі, в галіфе і навіть у кашкеті.

Подивився і сказав:

— Ага, зрозуміло. Зайдіть в хату.

Ми зайшли. Товариш Валігура сів за стіл і став писати протокол. Писав він довго, часто