Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

полк, підрозділи якого були розташовані здалека один від одного, попав у важкі бої і при великих втратах намагався пробитися на північ. Під час боїв полк розпався. Начальник штабу зустрів потім тільки командира цього полку, кілька командирів куренів та ще декого з його вояків. У такій ситуації старшина для доручень на власну руку - і зовсім правильно - на роздоріжжі на північ від Вольфсберґу спрямував Дивізію в північному напрямі, в якому зрештою маршували всі інші німецькі війська. Передові частини Дивізії безсумнівно були повідомлені про зміну напряму післанцем, висланим раніше Макарушкою. Таким чином Дивізія опинилася в головній маршовій колоні відступаючої німецької армії, що йшла через Твімберґ (Twimberg) - Юденбурґ (Judenburg) - Мурав (Murau) - Мавтерндорф (Mautendorf) у напрямі перевалу Радштадтських Таврів (Radstдdter Tauern) - Радштадт. Те, що більше число українців не попало в руки тітовцям в районі Фелькермаркту, треба завдячувати самостійному рішенню старшини для доручень Міхелеві (Michel) та сотникові Макарушці (дивись схему ч. 16).

Тим часом генерал Фрайтаґ з своїм почтом поспішав на чоло колони, щоб наново перебрати командування з'єднанням. 10 травня 1945 року командний пункт Дивізії розмістився на ринку у Тамсвеґу по полудні, а увечорі перемістився до Санкт Андре, 3 кілометри на північ від Тамсвеґу. Увечорі прийшли відомості, що альянти затримують у Тамсвеґу всі чужонаціональні частини та всі частини зброї СС. Цю відомість перевірив і підтвердив адьютант Вехтера. Начальник штабу Дивізії, що був старшиною вермахту, поїхав автомобілем на пропускний пункт до Тамсвеґу, щоб довідатися, чи не можна б його якось обійти. Перед від'їздом він просив Вехтера, щоб на нього у всякому разі зачекали. Фрайтаґ ліг відпочивати, а Вехтер обіцяв чекати повороту начальника штабу. Начальник штабу без перешкод переїхав контрольний пункт, але не міг рушитися у затриманому русі великої колони. Відразу таки він післав до штабу Дивізії штабового писаря і ще раз прохав почекати на його поворот.

Коли пізно по полудні він прибув до Мавтерндорфу з великим запізненням, спричиненим затримкою в дорозі, щоб звідти поїхати до штабу Дивізії і подати новий маршрут відступу, він зустрів 1-го старшину для доручень, 1-го штабового писаря і командира саперного куреня. Від них довідався, що командир Дивізії, генерал Фрайтаґ, попав у розпуку в безнадійному загальному становищі і, правдоподібно, застрілився. Ця вістка згодом була підтверджена. Ще перед тим Фрайтаґ мав плян піти з вищеназваними старшинами в гори. Одначе, покинув цю думку, коли старшини заявили, що вони з Фрайтаґом не підуть, бо такий плян не має жадного глузду. Старшина для доручень повідомив ще, що генерал Шандрук правдоподібно поїхав до американців до Радштадту. Про Вехтера повідомили, що він пішов у невідомому напрямі в гори. На жаль, так передчасно штаб Дивізії сам ліквідувався. Вчинок командира Дивізії свідчив про його брак відповідальности супроти свого з'єднання. Він не повинен був так поступати, бо його обов'язки ще не були закінчені. Він надто рано скапітулював перед труднощами, що видавалися йому непоборними.

Через скупчення на шляху і на перевалі в Радштадтських Таврах, начальник штабу не мав можливости добитися на чоло колони Дивізії чи поїхати до генерала Шандрука. Він встановив зв'язок з штабом однієї англійської бриґади і зголосив йому деякі відділи Дивізії. Для вояків Української Дивізії англійці призначили на збірний пункт велике поле біля самого Тамсвеґу. На думку англійського бриґадира, відділам Дивізії в Радштадті не було причини турбуватися.

Команду над прибуваючими українцями до Тамсвеґу, зрештою виключно з дивізійних обозів, перебрав майор Побігущий. Начальник штабу Дивізії затримався у штабі 1-го кавалерійського корпусу і звідти допомагав українцям збиратися на вказаному пункті. Він ще кілька разів відвідував вояків Дивізії у їхньому таборі у Тамсвеґу, аж одного дня усіх їх перевезено у напрямі Шпітталю (Spittal). Німецький особовий склад Дивізії або сам відокремився від українців, або його пізніше відділили англійці.

У Мавтерндорфі начальник штабу ще зустрів полковника Бізанца. Вони обидва давали українцям свої поради та вказівки. Полковник Бізанц вважав, що його праця для української справи вже закінчилася і він подався у напрямі Радштадту. Начальника штабу перевезли до табору полонених, де він довідався від поліційного урядовця з громади Тамсвеґу, що Фрайтаґ дійсно застрілився. Його тіло знайдено і поховано на кладовищі у Санкт Андре (St. Andrд). При цьому виявилося, що затримання всіх чужонаціональних частин і з'єднань зброї СС було тимчасово спричинене провокацією якогось відділу СС. Контрольний пункт на шляху відразу другого дня ліквідовано. Тому самогубство командира Дивізії набуло ще більш трагічного характеру.

Згодом українців перевезено з району Шпітталю до Ріміні (Rimini) в Північній Італії і на тому участь українців у війні по німецькому боці закінчилася.

Кінцеві зауваження

З приходом німців 1941 року на Україну, нічого по суті не змінилося. Німці відразу почали вважати Україну своєю колонією, а українців - колоніяльним народом. Замість комунізму німці принесли українцям нацизм - нічого кращого за комунізм. Вони навіть не провели земельної реформи, а перетворили колгоспи на громадські двори. Збільшення присадибної землі селянам у два рази ще не відрізняло однієї системи від другої. Усі вияви незалежности були німцями брутально придушені, а носіїв тих ідей вкидувано до в'язниць. Засоби насильства німецького райхскомісара України були такі жорстокі, що Сталін використав цю обставину в боротьбі проти німців, а українські націоналістичні кола були змушені вести боротьбу проти німців, одночасно з боротьбою проти комунізму. Навіть назва найвищого німецького представника на Україні - «райхскомісар» була дуже невдала, бо нагадувала большевицьку систему.

Коли під час війни Україна знову попала під владу большевиків, Сталінові легко було запрягти українців до свого воза, тим більше, що він проголосив «Велику вітчизняну війну», надав значні привілеї офіцерському складові та ввів великі полегші на церковно-релігійному полі. Українець не перетворився на большевика, він далі залишився його ворогом, але сумний досвід з німцями на багато, багато років викликав його недовір'я до Німеччини.

В Українській Дивізії ця німецька політика виявилася ще яскравіше. Згідно з плянами, Українська Дивізія мала залишитися чужонаціональним з'єднанням, а не перетворитися на німецьке з українським поповненням. У безглуздій політиці щодо особового складу Дивізії полягав увесь корінь зла, що неґативно впливав на українців аж до кінця існування Дивізії. Також українські старшини в Дивізії повинні були мати більше можливостей на виявлення своїх здібностей. Ними треба було заміщати відповідальніші пости та довірити їм тактичне керування або принаймні брати їх до штабів на навчання. Принагідно треба ствердити, що українські старшинські й підстаршинські кадри здали бойовий іспит в Дивізії з дуже добрим результатом.

Також введення