Читати книгу - "Прокляті"

Рекомендує мені пропхатися до центру натовпу. Відштовхувати всіх, хто стоятиме на моєму шляху. Вдавати з себе круту. Він так сильно знизує плечима, що чорна шкіра на рукавах рипить, і каже: «Вибір за тобою…» Тієї ж миті Стрілець кладе долоню мені нижче спини й сильно штовхає мене вперед.

Я ледь утримуюсь на ногах, штовхаюсь у натовпі, падаю на рукава пальта з вовни, наступаю на блискучі коричневі черевики. Чесно кажучи, геть усі присутні вдягнені саме у такий одяг, який найкраще годиться для Пекла: важкі темно-зелені пальта з вовни, сірі фланелеві костюми, черевики на товстій підошві чи шкіряні чоботи і фетрові капелюхи. Єдиним недоречним модним аксесуаром можна вважати рясноту нарукавних пов'язок навколо кожного біцепса, червоних пов'язок, прикрашених чорною свастикою.

Стрілець кидає погляд на оратора. Потім шепоче мені: «Дівчинко, якщо ти не зможеш бути грубою навіть із Гітлером…»

Він квапить мене йти вплутатися в бійку.

Я хитаю головою. Ні. Обличчя в мене пашить. Після того, як мене все життя вчили не втручатися у розмову, я не зможу. Не можу. Шкіра у мене на обличчі наливається кров'ю, вона гаряча і, здається, така ж яскраво-червона, як прищі Стрільця. Така ж червона, як пов'язки із свастикою.

— Що таке? — шепоче мені Стрілець, самовдоволено посміхаючись, так що шкіра збирається у пучок навколо пики й нержавіючої сталі його булавки, що перекошує йому щоку. — Що таке? Боїшся не сподобатися геру Гітлеру?

Тонесенький внутрішній голос теж питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Я жила. Я страждала. Я померла — мене спіткала найгірша доля, яку тільки може собі уявити смертна людина. Я мертва, але ж якась частинка мене спромоглася вижити. Я вічна. Добре це чи погано. Саме такі улесливі, раболіпно-милі дівчатка, як я, і дозволяють негідникам керувати світом: міс Дорогі Шльондри, мільярдерки, фальшиві захисниці дерев, лицемірні поборниці миру, що приймають важкі наркотики чи курять травичку, які фінансують масових убивць, — наркокартелі увічнюють жахітливу бідність у бананових республіках, де панує зубожіння. Саме через моє дріб'язкове побоювання може існувати стільки справжнього зла. Моє боягузтво спричиняє нечувану жорстокість. Набравшись сил, я відходжу від руки Стрільця, що штовхає мене. Я прокладаю собі шлях крізь рукави вовняних пальт, розштовхую ліктями оточуючі мене свастики, пускаю в хід нігті й пливу до центру юрби. З кожним кроком я важко наступаю на ноги оточення, вклинююсь, заглиблююсь у щільно скупчену масу проклятих, доки не видираюсь у самісіньке око натовпу. Перечепившись через передній ряд ніг, я спотикаюсь, пролітаю по інерції вперед, падаю, але приземляюсь на карачки, врізаюсь обличчям у шар лупи, і мої очі опиняються на одному рівні з парою чорних чобіт. У полірованій до дзеркального стану шкірі я бачу своє відображення великим планом: приземкувата й товста дівчина, вдягнена у светр і твідові шорти-спідницю, навколо одного пухленького зап'ястка йде ремінець вишуканого годинника, обличчя палає переляканим, соромливим збентеженням. Наді мною нависає Адольф Гітлер, який стоїть, зчепивши руки за спиною. Він гойдається на каблуках, дивиться вниз і сміється. Окуляри злетіли у мене з носа і лежать, напівпоховані у шарі відмерлої шкіри, а без них світ здається мені розмитим. Всі контури людей навколо мене розмиваються, формуючи суцільну масу, закриваючи пастку; за відсутності фокуса їхні обличчя здаються мені розмазаними й розпливчатими. Відкинувши голову назад, погрозливо нависаючи наді мною, наче Пізанська вежа, Гітлер спрямовує свої крихітні вуса у палаюче небо й заливається реготом.

Замикаючи коло навкруги нас, Гітлера і мене, юрба наслідує його приклад, тож скоро я опиняюсь накрита їхнім реготом. Вони стоять такою щільною стіною, що Стрілець і його ірокез губляться, відгороджені від мене великою кількістю мертвих тіл.

Незграбно стаючи на ноги, я струшую з одягу лушпиння липкої лупи. Відкриваю рота, щоб чемно попросити всіх замовкнути. Риючись у багатошаровій дермі жирної лупи, я помацки шукаю окуляри. Навіть осліпнувши, я благаю тиші, щоб отримати можливість висміяти ватажка, але натовп весело регоче від садистичних радощів, і від їхніх розмитих облич залишаються широко роззявлені роти й гострі зуби.

Мабуть, через якусь посттравматичну реакцію на стрес мене переносить до швейцарської школи-інтернату, в той день, коли тріо міс Брудних ван дер Бруднючок по черзі придушували мене до самої смерті, бавилися моїми окулярами й висміювали мене, перед тим як повернути до життя. Я відчуваю, як чиясь рука нахиляється до мене й міцно хапає мене за лікоть — величезна, груба рука, холодна, наче стіл патологоанатома; мозолисті пальці стискаються навколо мого ліктя, так міцно охоплюють його, як пов'язка зі свастикою охоплює біцепс, і щось підіймає мене й ставить на ноги. Може, це відбулося через придушені спогади про похітливе торкання збоченця-трунаря, мерзенний запах формальдегіду та чоловічого одеколону, — але я різко відхиляюсь назад. Уся моя тринадцятирічна вага падає назад, блискавично штовхаючи кулак і тоненьку руку вперед і нагору вражаючим свінгом, що врізається у щось тверде. Це щось хрустить від зіткнення із суглобами моїх пальців. І знову я падаю на м'який килим із лушпиння лупи, тільки цього разу щось важке приземлюється у шарі відмерлої шкіри біля мене.

Регіт юрби миттєво стихає. Я викопую окуляри. Навіть крізь брудні стекла, затьмарені мертвим лушпинням зі скальпів, я бачу Адольфа Гітлера, що лежить поряд зі мною у незручній позі. Він стиха стогне, і багрова пампушка синця вже формується навколо затуленого ока.

Перстень, діамантовий перстень, що його Стрілець украв у лежачої ниць, проклятої душі, що голосно рюмсала, зачинена у клітці поряд із моєю загидженою камерою, — цей перстень на моєму пальці зіткнувся з пикою Гітлера. Наче цибулеподібна латунна кісточка розміром у сімдесят п'ять карат, величезний діамант нокаутував його. Кулак у мене дрижить. Зап'ясток тремтить, наче камертон, і я трушу рукою, аби повернути чутливість пальцям.

Лунає чоловічий голос. Голос Стрільця, ззаду спантеличеної стіни глядачів, кричить мені: «Візьми щось на згадку!»

Як пізніше пояснить мені Стрілець, всі великі нахаби завжди брали тотеми чи предмети фетиша, щоб отримати силу ворогів, яких вони знищили. Деякі воїни знімали з ворогів скальпи і потім чіпляли їх на пояс. Інші забирали собі вуха, геніталії, носи. Стрілець наполягає: коли хочеш перетягти на себе силу ворога, обов'язково треба взяти у нього якийсь сувенірчик.

І ось я стою, а Гітлер розпростерся у мене під ногами. Чесно кажучи, мені його чоботи зовсім не були потрібні. І жодного бажання у мене не виникало поцупити в нього краватку, чи дурнувату пов'язку. Може, тоді ремінь? Пістолет? Маленький зразок фашистської прикраси: олов'яний орел чи череп? Ні, схоже, гарний