Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

— Почнемо за шинком Ґітті, — сказав Тугодум Ерні. — Він уже не раз там відсипався.

— Атож, атож. — Болді Андерсон глянув на небо. — Не подобається мені ця погода, ох не подобається. Надто тепло для Широкої Землі. Надіюся, бурі не буде, і молюся богам, щоб старкбласту не було. Бо це буде гаплик. Наступного року, коли приїде Збирач, не буде кому платити податки, бо нікого не лишиться. Хоча, якщо хлопчик правду каже, то він нам прислужився: викинув гниле яблуко з кошика.

«Зате моїй мамі він не прислужився, — подумав Тім. — Якби він не дав мені того ключа і якби я ним не скористався, вона б не втратила зір».

— Іди додому, — сказав Марчлі Тіму, м’яко, проте тоном, що не допускав заперечень. — Дорогою зайди до моїх і скажи моїй жінці, що тут у вас потрібна жіноча поміч. Вдові Смек треба додому, відпочити, бо вона вже немолода й нездорова. А ще… — Він зітхнув. — Скажи їй, що трохи згодом вони муситимуть прийти в похоронну контору Стоукса.

Цього разу Тім поїхав верхи на Місті, а вона зупинялася пожувати листя коло кожного куща. Коли він нарешті під’їжджав до рідної домівки, його обігнали дві підводи та двоколка, запряжена поні, й у кожній сиділо по дві жінки, охочих розрадити його матір і полегшити її біль.

Не встиг він поставити Місті коло Бітсі, як вийшла на ґанок Ада Коузінґтон і сказала, що він має відвезти вдову Смек додому.

— Можеш сісти на мою двоколку. Поганяй обережно там, де є борозни від коліс, бо бідолашна жінка геть знесилена.

— Сей, у неї знову трясучка?

— Та ні. Вона, бідна, надто змучена, щоб трястися. Вона прийшла до вас, коли її найбільше потребували, і, може, навіть життя твоїй мамі врятувала. Ніколи про це не забувай.

— А мама зможе знову бачити? Хоч трішечки?

Відповідь Тім прочитав на обличчі сей Коузінґтон ще до того, як вона розтулила рота.

— Поки що ні, синку. Ти мусиш молитися.

Тім хотів було повторити їй слова, які любив проказувати його батько: «Дощу проси, а криницю копай». Та врешті промовчав.

Додому до вдовиці їхали повільно. Позаду двоколки Ади Коузінґтон трюхикав прив’язаний віслючок. Небувала спека все ніяк не минала, навіть кисло-солодкі вітри, що віяли з Нескінченного лісу, і ті вляглися. Вдова намагалася сказати щось підбадьорливе про Нел, але невдовзі облишила всі спроби: напевно, розуміла, що вони звучать фальшиво. Коли проїхали вже половину головної вулиці, Тім почув праворуч сильне булькання. Наляканий, він озирнувся, та враз і заспокоївся. То вдова заснула, опустивши підборіддя на худенькі, мов у пташки, груди. Край вуалі лежав у неї на колінах.

Коли під’їхали до її хати на краю села, Тім запропонував провести її всередину.

— Ні, допоможи тільки сходами нагору піднятися, далі я вже сама якось. Вип’ю чаю з медом і ляжу спати, бо дуже втомилася. А тобі, Тіме, треба бути з матір’ю. Я знаю, половина жінок села будуть уже у вас, коли ти повернешся, проте вона потребує саме тебе.

Вперше за ті п’ять років, що старенька була Тімовою вчителькою, вона його обійняла, сухо й міцно. Він відчував, як дрижить її тіло під сукнею. Все-таки не була вона надто втомлена для трясучки. І для того, щоб утішити хлопчика, змученого, сердитого, спантеличеного до глибини душі хлопчика, що так потребував розради.

— Вертайся до неї. І тримайся подалі від того темного чоловіка, якщо він перед тобою з’явиться. Від чобіт до маківки він зітканий з брехні, і його одкровення не приносять нічого, крім сліз.

Дорогою додому на головній вулиці він натрапив на Солому Віллема і його брата, Гантера (за веснянки його прозвали Цяткою Гантером), що їхали верхи, щоб приєднатися до загону, який вирушив Лісовою дорогою.

— Вони збираються обшукати кожну ділянку і кожен відрізок на стежині, — радісно повідомив Гантер. — Ми його знайдемо.

Отож скидалося на те, що в селі загін не знайшов Келза. У Тіма виникло передчуття, що в лісі, там, де проходить стежина, його теж не буде. Підстав для цього не було, та передчуття було сильним. Як і побоювання, що Збирач захоче з ним поговорити ще раз. Чоловік у чорному плащі трохи розважився… але ще не до кінця.

Його мати спала, але прокинулася, коли Ада Коузінґтон завела Тіма в спальню. Інші жінки сиділи в залі, але відколи Тім поїхав, вони не байдикували. Всі полиці в коморі загадковим чином наповнилися харчами, вгиналися від пляшок і пакунків. І хоча Нел була прекрасною сільською господинею, але Тім ще ніколи не бачив, щоб у них у хаті було так чисто. Навіть бантини на стелі — і ті були вишарувані від кіптяви вогнища.

Усі сліди перебування Берна Келза прибрали. Жахливу валізу запхали під задній ґанок, до павуків, польових мишей і жаб болотяних.

— Тіме? — Він узяв руки Нел у свої, і вона полегшено зітхнула. — Як ти, синку?

— Добре, мамо, добре. — Хоч обоє розуміли, що то неправда.

— Ми знали, що він мертвий, правда? Але це слабка втіха. Його наче знову вбили. — З невидющих очей Нел потекли сльози. Тім і сам заплакав, але спромігся стримати ридання. Вони б тільки ще більше її засмутили. — Його привезуть у похоронну залу, яку Стоукс тримає за своєю кузнею. Ці добрі жінки підуть, щоб подбати про нього там, зробити все необхідне. Але ти, Тіммі, зможеш піти до нього першим? Викажеш йому свою любов і всю мою? Бо я не зможу. Чоловік, за якого я так по-дурному вийшла заміж, дуже сильно мене скалічив, я ледве можу ходити… і нічого не бачу. Якою ка-мейкою я виявилася і чим довелося за це поплатитися!

— Тихенько, мамо. Я люблю тебе. Авжеж, я піду.

Та час іще був, тож Тім спочатку пішов у клуню (в хаті, як на його думку, було забагато жінок) і влаштував собі сяку-таку постіль з сіна та старої ковдри, якою обтирали мула. Заснув він майже одразу. А розбудив його близько третьої дня Простак Пітер. Він притискав капелюха до грудей, а на обличчі застиг вираз сумний і урочистий.

Протираючи очі кулаками, Тім сів.

— Ви знайшли Келза?

— Ні, хлопче. Та ми знайшли твого батька і привезли його в село. Твоя мати сказала, що ти попрощаєшся з ним за вас