Читати книгу - "Снігова королева"

Маятник старого годинника хитався туди-сюди, стрілки крутились — спливав час, і з його плином усе в кімнаті ставало старшим, але, здавалось, ніхто цього не помічав.

— Удома кажуть, — промовив хлопчик, — що ви дуже самотній.

— Ох, — відповів старий пан, — мене навідують приємні спогади про минуле й приносять із собою багато різних речей. Їх викликає моя пам’ять. А тепер ще й ти прийшов мене відвідати. Це дуже тішить.

Потім він дістав із полиці книгу з картинками. Там було багато цікавого: вервечки чудових карет, яких уже не побачиш у цей час, солдати, що нагадували трефових валетів, й ремісники з прапорами, які майоріли на вітрі. Кравці мали прапор із ножицями, які тримали два леви, а на прапорі шевців був не черевик, а орел із двома головами. Ось така була книжка.

Згодом старий пан пішов до сусідньої кімнати, щоб принести яблука й горіхи. Гостювати в старому будинку було дуже приємно.

Тим часом заходився нарікати іграшковий солдатик, що стояв на полиці.

— Я не витримаю цього, — казав він. — Тут так самотньо й нудно. Я звик жити в родині, я не зможу змиритись з таким життям. День тягнеться тут довго-довго, а вечір — ще довше. Тут усе по-іншому, ніж у твоєму будинку. Там твої мама з татом ведуть приязну розмову, а ти з іншими дітками зчиняєш веселий гамір. А в будинку старого пана так самотньо! Ти думаєш, його хтось цілує? Хтось колись дивиться на нього приязно? Чи тут буває різдвяна ялинка? Та він уже однією ногою в могилі! Ні, я цього не витримаю.

— Не треба на все дивитись тільки з поганого боку, — сказав хлопчик. — Мені здається, в цьому будинку все таке захопливе! Крім того, сюди часто навідуються спогади про минуле.

— Ох, я жодного з них не бачив. Та я і не знаю їх! — далі скаржився солдатик. — Я цього не витримаю.

— Мусиш, — сказав хлопчик.

Тут повернувся старий пан. Він приніс із собою смачне варення, яблука й горіхи. Хлопчик викинув із голови іграшкового солдатика — він дуже радів відвідинам.

Потім він повернувся додому, й протягом наступних днів та тижнів вони зі старим паном знову дивились у вікна й вітались, киваючи один одному. Тоді хлопчик знову завітав у гості. Різьблені сурмачі протрубили: «Тру-ту-ту, прийшов хлопчик!» Мечі й лати на старовинних портретах лицарів бряжчали. Шовкові сукні шелестіли, шкіра, якою була оббита кімната, повторювала свій віршик, а старі крісла далі скаржились на подагру в спині й скрипіли. Усе було так само, як і під час першого візиту. У цьому будинку один день і одна година нічим не відрізнялись від інших.

— Я більше цього не витримаю, — сказав іграшковий солдатик. — Я плакав олов’яними сльозами, так тут сумно. Дозволь мені піти на війну, й навіть втратити руку чи ногу — і це буде хоч якась зміна. Я вже не витримую! Тепер уже я знаю, як це, коли приходять спомини про минуле, і що вони приносять із собою. Мої спогади навідували мене — повір, у цьому немає нічого приємного. Я був близький до того, щоб стрибнути з полиці. Я бачив вас усіх з будинку навпроти так, ніби це було насправді. Це був недільний ранок, ви, діти, стояли довкола стола і співали псалми — так, як співаєте щоранку. Ви стояли дуже чемно, тримали ручки складеними, і біля вас були мама й тато — вони виглядали дуже серйозними. Аж тут відчинились двері, й до кімнати занесли твою дворічну сестричку Марію. Ти ж знаєш, вона завжди танцює, коли чує будь-яку музику або спів. Тож вона заходилась танцювати, хоча їй не можна було цього робити. До того ж вона не могла потрапити в ритм, бо мелодія була надто повільна. Тож вона стояла спочатку на одній ніжці, а потім на іншій і дуже повільно нахиляла свою голівку, але рухи були не в такт. Ви всі стояли із серйозним виглядом, хоча стриматись було дуже важко. А я сміявся від душі — аж упав зі столу й набив синця. Поглянь — він досі лишився. Знаю, сміятись тоді було не дуже правильно. Але зараз і цей спогад, й інші крутяться у мене в голові. Певно, це і є спомини про минуле, що приносять із собою стільки різних речей. Розкажи мені, чи досі ви співаєте по неділях. А ще розкажи мені про свою маленьку сестричку Марію. І як там поживає мій старий побратим, інший іграшковий солдатик. Ох, певно, він дуже, дуже щасливий! А я вже не витримую такого життя.

— Ти подарований, — сказав хлопчик. — Ти мусиш лишитись. Хіба не зрозуміло?

Тоді прийшов старий пан і приніс коробку, де було безліч цікавих речей — він вирішив показати їх своєму гостю. Коробочки з-під рум’ян, флакони з парфумами, старі карти — таких уже тепер не знайдеш. Можна було позаглядати у всі ящички. Старий пан навіть відкрив піаніно, ляда якого була розмальована пейзажами. Але коли старий пан сів грати, інструмент зазвучав розладжено. Тож господар поглянув на картину, придбану в перекупника, і його очі сяйнули. Він сказав:

— Вона колись співала цю пісню.

— Я хочу на війну! Я хочу на війну! — закричав іграшковий солдатик так голосно, як тільки міг, і кинувся на підлогу. Куди ж він закотився? І старий пан шукав його, і хлопчик намагався знайти, але він наче щез, мов під землю провалився.

— Я потім знайду його, — сказав старий пан. Але вийшло не так, як він гадав. Між дошками підлоги було багато дірок. Іграшковий солдатик провалився у щілину й тепер лежав там, наче у відкритій могилі. День закінчувався, і хлопчик повернувся додому. Минув один тиждень, а за ним — багато-багато тижнів. Настала зима, вікна позамерзали. Тож тепер хлопчику доводилось дихати на шибку, щоб розтопити прогалину, через яку можна було визирнути на старий будинок. Сліди були заметені снігом — здавалося, дім безлюдний. І це дійсно було так, адже старий пан помер. Увечері до будинку під’їхав катафалк, і на нього поставили труну старого пана. Його везли за місто, щоб там поховати на цвинтарі. Й не було нікого, хто йшов би за труною, бо всі його друзі давно померли. Тож хлопчик послав повітряний поцілунок услід труні, яку везли на катафалку.

Через кілька днів у будинку пройшов розпродаж. Через своє вікно хлопчик спостерігав, як люди виносять картини лицарів та панночок, вазони для