Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть — кланяються:
— Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!
Трьом-син Борис і каже:
— Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.
Вони мотнулись усі: те — одно, а те — двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:
— Не пускай, ще нема однієї намистинки!
От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка.
Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.
Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:
— Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче.
— Чого ти плачеш? — питає кінь. — Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!
От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:
— Куди ти, Трьом-сину Борисе, ідеш?
— Піду, — каже, — до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
— Нагадай же там, — кажуть, — і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
— Добре, нагадаю.
От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:
— Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?
— Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
— Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?
От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.
— Нагадай там, — кажуть, — і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?
— Добре, нагадаю.
Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.
— Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Він сказав.
— Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?
— Добре, нагадаю.
Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом чвякає. От вона й питає:
— Куди ти, Трьом-сину Борисе, ідеш?
Сказав він і їй.
— Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?
— Добре, нагадаю.
Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться — стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.
— Куди ти, — каже, — Трьом-сину Борисе, йдеш?
— Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
— Я ж, — каже, — сину, його мати!
Він їй розказав:
— Бачив я, — каже, — солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає — ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають — вона ротом зіпає.
Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:
— Що мені, сину, снилося!
— А що, мамо?
— Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
— Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.
– І ще мені, сину, що снилося.
— А що, мамо?
— Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.
— Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.
– І ще що мені, синку, снилося.
— А що?
— Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.
— Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.
– І ще що мені, синку, снилося.
— Що?
— Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.
— Еге! За шинкарство — найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.
– І ще що мені, синку, снилося.
— Що?
— Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.
— Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.
– І що ще мені, синку, снилося.
— Що, мамо?
— Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
— Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде — я засоромлюсь та й почервонію.
Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.
От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.
Їде він назад. Лежить кит-риба.
— А що, нагадував?
— Казало, — відповідає, — якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.
Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.
— А що, нагадував про мене?
— Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.
— То я, — каже, — не буду поспішатися.
Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.
— А що? Нагадував про нас?
— Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.
— Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.
Їде, коли стоять ті два солдати й питають:
— А що? Нагадував?
— Нагадував. Казало сонце — як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.
Вони сказали, що пожертвують — зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:
— Чи нагадував?
— Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.
Вони викопали, сад почав родити.
Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.
Золотий птах і морська дівчина
Був один цар та мав три сини і золоту яблуньку. Він скоро рано встає та й зараз рахує яблука, а хоч
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників», після закриття браузера.