Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Долю двобою було вирішено. Ще чотири удари — і сліпий леопард упав. Публіка ревла. Ота не знав — від захвату чи люті — але ревла. Він розворушив цих тварюк, і то було головне. Завтра вони прийдуть знову. Він переміг. Це теж було головне. Він не піде до пекла, він одержить Густів паспорт. Відчувши, що хтось підносить його правицю, спробував допомогти, щоб вона не була така важка. Потім побачив, як несуть Каміля, цю закривавлену маску, і йому зробилося недобре. Насилу проліз попід канатом.

Та боятися йому вже по треба було нічого. Він чув голос Перрейри, який майже з захватом шепотів Фавлерові: «Чорт, ну й звір!» Ні, йому вже не треба було боятися, що він опиниться серед пацюків.

Ота продерся крізь публіку. Дехто сміявся, дехто плював йому під ноги. Але дехто аплодував. Він освіжився під душем. До зали більше не повернувся. Своє він уже відбув і не хотів більше нічого бачити, навіть визивний бій Гадюки. Ліг і заплакав. Згодом, — Ота навіть не знав, котра вже година, — прийшов Маріо, ліве око синє, як волошка, сів на ліжку й почав розповідати, що мав багато клопоту з французьким здорованем вищої ваги і що Гадюка жорстоко побив якогось іспанського різника, пострах боєнь.

— Він скористався твоїм досвідом, — бубонів Маріо, масуючи свої литки. — Відкрита рукавичка і так далі. Справжнє свинство… Ага, ще одне: між Фавлером і Марселем Петіжаном дійшло до мордобою.

— Що? Марсель наважився підняти на Фавлера руку?

— Хе-хе! Тільки язиком. Він обізвав Фавлера бидлом, і той дав йому такого ляпаса, що Марсель одлетів у куток.

— А Марсель що?

— Отож-бо й воно, що нічого, — засміявся Маріо. — Підібгав хвіст і одповз, як побита сука. Тепер лежить на ліжку й плаче. Може, з люті, а може, з сорому. Хіба я знаю? — Він застромив руку під подушку. — Хочеш ментолових цукерок?

— Чого ж він обізвав Фавлера бидлом? — запитав Ота.

— Ти надто цікавий.

— Не через Каміля? Фавлер його, бува, не виганяє?

— Цілком можливо, — кивнув Маріо головою і вкинув у рот цукерку, проте за мить пішов до умивальника чистити зуби й виплюнув її. — Так. Цілком можливо.

— А Каміль що робить?

— Каміль… — Маріо заходився чистити зуби, щось гугнявив собі під ніс і пирскався. Ота не зрозумів жодного його слова. — Отак, — сказав Маріо, сполоснувши рот, загасив світло і впав на ліжко, яке важко під ним зарипіло.

— А Каміль що? — повторив Ота.

— Іди подивися сам, я відповідаю тобі вже втретє.

Потім запала тиша, й чулося тільки, як шарудів кульок із цукерками. А далі затихло вже й плямкання, хоча Оті здавалося, що Маріо не спить, що він не засинає й не збирається спати… що лежить у темряві й жде, чи він, Ота, встане й чи піде до Каміля. Ота не встав, хоч теж не спав.

Лише вранці, коли Маріо пішов снідати, Ота встав і хвилину дивився на себе в дзеркало. Чогось шукав… якоїсь нової риси, але знайшов тільки складки втоми в кутиках уст ї круги під очима. Причесався і побіг шукати Джоанну. Побачив її внизу у вестибюлі з Перрейрою й довго стояв за тією самою пальмою, що й учора, поки Монді, нарешті, десь подибав на своїх коротких ніжках. Джоанна стояла на місці. Ота підбіг до неї.

— Джоанно, — мовив, навіть не привітавшись, — що з Камілем? Шеф хоче його вигнати? Чи Фавлер? Прошу вас, заступіться за нього! Дуже вас прошу!

Джоанна зморщила чоло й довго бавилася сумкою.

— Ви все-таки, бачу, хлопчисько, — сказала вона врешті.

— Можливо. — Він з усім погоджувався. — Або й шалапут. Та справа не в мені. Заради бога, благаю вас, зробіть що-небудь для Каміля!

— Гаразд, — пообіцяла Джоанна. — Я щось зроблю… А що, як замість нього виженуть вас? — І зацікавлено подивилася на Оту. На лобі у нього виступив піт. — Не бійтеся, ви залишитесь обидва, — сказала вона весело. — Ось вам моя рука.

Він потис її вузьку, холодну долоню, а тоді нахилився з радості й поцілував кінчики пальців.

— Що це з вами, хлопче?

Та він уже мчав нагору, перестрибуючи через три східці.

Каміль був у кімнаті сам. Лежав на ліжку, заклавши руки за голову. Насилу підвів розсічену повіку, яка трималася тільки на пластирі.

— А, це ти, вонючка, — сказав він. — Паспорт уже маєш?

— Ще ні, але матиму, Камілю. Ти теж залишишся тут, знаєш? Мені пообіцяла Джоанна.

— О боже… — зітхнув Каміль.

— Я не брешу! Ти неодмінно залишишся! Я попросив її, й вона дала мені слово честі.

— Іди ти під три чорти, — сказав Каміль розчаровано. — Мабуть, ти таки й справді дурень. Або комедіант. Чого б це я не залишився? Ти що, повірив учора тим двом бандитам?

— Вони говорили цілком серйозно, Камілю.

— Ну то й що з цього? Хіба вони можуть тепер когось вигнати? У них же нема людей. Утік Марсель!

— Марсель?!

— Так, — буркнув Каміль. — Уночі. Йому зацідили в зуби, він не наважився дати здачі, трохи попхикав, а тоді зібрав свої манатки й накивав п'ятами.

— Але ж… Джоанна цього ще не знала! Вона не могла цього знати!

— Не будь дурнем. Перрейра саме через це й посварився вчора з Фавлером, вони трохи не побилися. Джоанна цього, мабуть, не помітила, бо думала про щось своє.

Ота почервонів.

— Ні, вона цього не знала. Бо нащо, в такому разі, змушувала мене просити… Або ти щось переплутав. Ти не любиш Джоанну…

— А хіба це має якесь значення?

— Звичайно, ні, — відказав Ота тихо. — Власне, я прийшов перепросити тебе, Камілю. За цей фол. Такого я досі ніколи не робив, Камілю. Я не вонючка… але я боявся. Страшенно боявся, що знов утрачу все. Ти не уявляєш собі, з чого ти витяг мене…

Ота замовк. Йому було дуже ніяково.

Каміль навіть не ворухнувся, тільки розплющив очі й дивився з-під пластиря. Очі були каламутні, а пластир неймовірно рожевий.

— Я знаю, що ти зробив для мене дуже багато, Камілю. А я…

Він одвернувся й зашморгав носом.

— Якщо ти збираєшся заплакати, то йди к бісу, — сказав Каміль. — Я цих комедій не терплю.

Ота встав.

— Ти подаси мені руку, Камілю?

— Нащо? — спитав Каміль. — Я вже тобі сказав, що не люблю комедій.

— Так, сказав, — мовив Ота. І пішов до дверей.

— Стій! — гукнув Каміль. — Знай, я робив це не заради тебе,