Читати книгу - "Оголошено вбивство"

Це було не так багато. Існує лише кілька людей, які, безперечно, здобудуть вигоду з вашої смерті. Насамперед Піп та Емма. Патрик і Джулія Симонс мають саме такий вік, але їхнє минуле здається достатньо чистим. І ми не можемо зосереджувати свою увагу на цих двох. Скажіть мені, міс Блеклок, ви впізнали б Соню Ґедлер, якби побачили її?

— Чи я впізнала б Соню? Та звичайно. — Але раптом вона замовкла. — Ні, — проказала вона повільно. — Я не впевнена, що впізнала б. Минуло багато часу. Тридцять років… Вона вже літня жінка.

— Якою вона була, коли ви її знали?

— Соня? — Міс Блеклок замислилася на кілька хвилин. — Вона була досить маленька, темноволоса…

— Якісь особливі прикмети? Незвичайні манери?

— Ні… ні. Не думаю. Вона була весела. Дуже весела.

— Тепер вона, певно, вже не така весела, — сказав інспектор. — Ви маєте її фотографію?

— Соні? Дайте-но подумати. Окремої фотографії в мене, мабуть, нема, але можна подивитися старі знімки в альбомі — там, либонь, десь є і її обличчя.

— Можна мені поглянути?

— Звичайно, можна. Куди ж я заподіла той альбом?

— Скажіть мені, міс Блеклок, чи не вважаєте ви, що місіс Светенгем може бути Сонею Ґедлер?

— Місіс Светенгем? — Міс Блеклок подивилася на нього з неприхованим здивуванням. — Але ж її чоловік служив на державній службі, спочатку в Індії, якщо не помиляюся, а потім — у Гонконгу.

— Ви говорите про ту історію, яку вона вам про себе розповіла. Ви знаєте її не своїм окремим знанням, як кажуть у суді.

— Ні, — повільно проказала міс Блеклок. — Коли ви подаєте це в такій формі, я не зовсім… Але місіс Светенгем? Ні, це абсурд!

— Чи Соня Ґедлер коли-небудь грала на сцені? В аматорських спектаклях?

— О, так. З неї була непогана актриса.

— Ось бачите! Крім того, місіс Светенгем носить перуку. Принаймні, — поправився інспектор, — місіс Гармон каже, що вона її носить.

— Так, так. Я припускаю, що то може бути перука. Її кучері здаються дещо неприродними. Та все одно — яка нісенітниця! Вона жінка дуже приємна, а іноді буває кумедною.

— Існують іще міс Гінчкліф і міс Мерґатройд. Може одна з них бути Сонею Ґедлер?

— Міс Гінчкліф надто висока. Вона висока, як чоловік.

— А міс Мерґатройд?

— Ой ні, ой ні, я переконана, міс Мерґатройд не може бути Сонею.

— У вас не дуже добрий зір, чи не так, міс Блеклок?

— Я короткозора. Ви це маєте на увазі?

— Так. Я хотів би подивитися на знімок тієї Соні Ґедлер, навіть якщо він знятий дуже давно і схожість не досконала. Нас навчають, щоб ви знали, впізнавати схожі обличчя у спосіб, що недоступний непрофесіоналам.

— Я спробую знайти її для вас.

— Тепер?

— Ви хочете побачити її негайно?

— Атож, ліпше тепер.

— Гаразд. Дайте-но я поміркую. Я бачила цей альбом, коли ми діставали з шафи книжки. Джулія мені допомагала. Пам'ятаю, вона сміялася, дивлячись на сукні, які ми тоді носили. Книжки ми складали на полицю у вітальні. Куди ж ми поділи альбоми та велику підшивку «Арт Джорнел»? Що за дірява пам'ять у мене стала? Можливо, Джулія пригадає? Вона сьогодні вдома.

— Я знайду її.

Інспектор вирушив на пошуки Джулії. Він не знайшов її в нижніх кімнатах. Коли він запитав у Міці, де міс Симонс, та грубо відказала, що це її не стосується.

— Я перебувати на кухні й готувати обід. Я їсти лише те, що зготувати собі сама. Ви чули? Тільки те, що зготувати собі сама!

Інспектор задер голову й покликав: «Міс Симонс!» і, не отримавши відповіді, пішов нагору.

Він зустрів Джулію, щойно піднявся сходами й завернув у коридор. Вона саме вийшла з дверей, які виднілися за маленькими покрученими сходами.

— Я була на горищі, — промовила вона. — Вам чогось треба? Інспектор Кредок пояснив, чого він від неї хоче.

— Старі альбоми з фотографіями? Атож, я добре їх пам'ятаю. Ми поставили їх, здається, у великій шафі в кабінеті. Я вам знайду.

Вона повела його вниз і штовхнула двері до кабінету. Біля вікна стояла велика шафа. Джулія відчинила її, відкривши велике розмаїття всіляких речей.

— Мотлох, — сказала Джулія. — Усе це мотлох. Але старі люди не викидають старих речей.

Інспектор став навколішки й узяв із нижньої полиці два старі журнали.

— Це вони?

— Так.

Міс Блеклок підійшла й приєдналася до них.

— А ось ми куди їх поклали. А я й забула.

Кредок поклав альбоми на стіл і став гортати сторінки.

Жінки в крислатих капелюхах, жінки в сукнях, що звужувалися донизу настільки, що важко було ходити. Під фотографіями були чітко надруковані підписи, але чорнило давно злиняло і стерлося.

— Вона має бути в цьому альбомі, — сказала міс Блеклок. — Десь на другій або третій сторінці. Другий альбом укладений уже після того, як Соня одружилася і виїхала. — Вона перегорнула сторінку. — Це має бути тут.

Вона розгублено замовкла.

На сторінці альбому було кілька порожніх місць. Кредок нахилився й розібрав кілька збляклих слів: «Соня… я… Р. Ґ.». Трохи далі: «Соня і Белі на пляжі». На протилежній сторінці: «Пікнік у Скейн». Він перегорнув ще одну сторінку: «Шарлота, я, Соня, Р. Ґ.».

Кредок підвівся. Вираз обличчя в нього був похмурий.

— Хтось забрав ці фотографії — і зовсім недавно, я сказав би.

— В альбомі не було білих плям, коли ми дивилися на них нещодавно. А ти що скажеш, Джуліє?

— Я не придивлялася уважно — звернула увагу лише на кілька суконь. Але й справді… ви правду кажете, тітко Леті, білих плям в альбомі не було.

Кредок спохмурнів ще більше.

— Хтось, — сказав він, — забрав усі фотографії Соні Ґедлер із цього альбому.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

ЛИСТИ

І

— Пробачте, що знову турбую вас, місіс Геймс.

— Пусте, — холодно відповіла Філіпа.

— Може, зайдімо в ту кімнату?

— У кабінет? Гаразд, якщо вам так хочеться, інспекторе. Але там дуже холодно. Там немає вогню.

— Це не має значення. Я затримаю вас не надовго. І там нас ніхто не підслухає.

— А це важливо?

— Не для мене, місіс Геймс А для вас — можливо.

— Про що ви?

— Якщо не помиляюся, то ви, місіс Геймс, сказали мені, що вашого чоловіка вбито в Італії?

— То й що?

— Чи не простіше було б сказати мені правду — що він дезертирував зі свого полку.

Він побачив, як її обличчя зблідло, а пальці стислися й розтислися.

Вона гірко сказала:

— Ви докопуєтеся до всього?

Кредок сухо відповів:

— Ми сподіваємося, що люди розповідатимуть нам правду про себе.

Вона промовчала. Потім сказала: