Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

снодійне домішали в чисту воду чи вино». А я ніколи не запиваю їжу — ось вам і пояснення. Від природи схильний до повноти, я дотримував, як то кажуть, сухого режиму. Я заходився термосити Рультабія, але так і не зміг примусити його розплющити очі. Поза всяким сумнівом, своїм сном він завдячував панні Станжерсон.

Очевидно, вона гадала, що більш ніж батька мусить остерігатися цього юнака, який усе знав і вмів усе передбачати! Я згадав, як дворецький, прислужуючи за столом, радив нам скуштувати чудового «шаблі», яке, безперечно, перед тим побувало на столі професора та його дочки.

Так минуло хвилин із п’ятнадцять. За цих надзвичайних обставин, коли будь-що треба було розбудити Рультабія, я вирішив удатися до сильнодіючих засобів і вилив на його голову глек води. Він розплющив очі — нарешті! — але погляд у нього був застиглий… І все ж таки це був перший крок до перемоги. Я вирішив закріпити успіх: підняв його з підлоги, дав пару ляпасів.

О радість! Я відчув, як м’язи його напружились, почув шепіт: «Продовжуйте в такому ж дусі! Але не робіть стільки шуму!» Ляскати його по щоках і не робити при цьому шуму здалось неможливим, тож я заходився щипати його й торсати.

— Мені підсипали снодійного, — нарешті проказав Рультабій. — Я провів жахливі чверть години, силкуючись перебороти сон. Але тепер усе минуло… Не лишайте мене…

Не встиг він доказати ці слова, як до нас долинув жахливий, справді передсмертний крик…

— Лихо! Лихо! — заволав Рультабій. — Ми спізнилися!..

І кинувсь до дверей, але затерпле тіло ще не слухалося його: він наразивсь на стіну й упав. А я, затиснувши в руці револьвер, був уже в галереї й нісся як навіжений в напрямку апартаментів панни Станжерсон. Я був на розі прямої та наріжної галерей, коли з кімнати професорової дочки майнула чиясь постать і кількома стрибками досягла сходового майданчика.

Я вже не тямив себе і вистрілив… Оглушливий револьверний постріл пролунав у галереї, але чоловік не припинив своїх божевільних стрибків і тепер уже гнав сходами вниз. Я нісся за ним слідом, гукаючи: «Стій! Уб’ю!» Біжучи, зіштовхнувся з Артуром Рейсом, який біг мені назустріч з галереї лівого крила й волав:

— Що сталося?! Що сталося?!

Ми з ним майже водночас опинились на першому поверсі: вікно у вестибюлі було відчинено. Ми виразно бачили, як біг той чоловік, й інстиктивно вистрілили в його напрямку. Чоловік був за десять метрів попереду, він заточився, і ми вже вирішили, що зараз упаде. Вже готові були вистрибнути з вікна, коли побачили: чоловік чимдуж побіг далі. Я був у самих шкарпетках, американець — босоніж, тож у нас не було жодної надії наздогнати злочинця, якщо навіть наші кулі не наздогнали його! Ми розрядили останні набої, а той усе біг, біг… Він звернув праворуч, перетинаючи центральне подвір’я в напрямку правого крила замку, й потрапив у той самий глухий кут, оточений рівчаком і високою огорожею, де не було жодної можливості сховатися й звідки був тільки один вихід — двері маленької кімнати прибудови, де зараз мешкав лісничий.

Чоловік, хоч і був уражений нашими кулями, усе-таки зумів відірватися од нас метрів на двадцять. Раптом позаду, десь над нашими головами, розчахнулось одне з вікон галереї, й ми почули розпачливий голос Рультабія:

— Стріляйте, Берньє, стріляйте!

І світлу від місячного сяйва ніч прорізав іще один спалах. При світлі цього спалаху ми побачили татуся Берньє з рушницею — консьєрж стояв на порозі башти-донжону.

Він добре прицілився. Тінь упала. Але впала за рогом правого крила замку. Тобто ми бачили, що чоловік падає, але ріг будівлі заважав нам побачити, куди він упав. За двадцять секунд ми — Артур Ренс, Берньє та я — стояли над ним. Чоловік лежав непорушно.

Пробуджений, очевидно, від свого летаргічного сну криками та пострілами, Фредерік Ларсан, прочинивши вікно своєї кімнати, гукнув, як оце щойно робив Артур Ренс:

— Що сталося?! Що сталося?

А ми… ми схилились над загадковою мертвою тінню вбивці. Рультабій, який уже цілком очуняв, спустився до нас, і я крикнув йому:

— Він мертвий! Мертвий!..

— Тим краще, — відказав він. — Перенесіть тіло до вестибюля замку. — Але раптом спохватився: — Ні, ні, покладемо його в кімнаті лісничого!..

Рультабій постукав у двері кімнати лісничого… Ніхто не відповів, що мене, звісна річ, анітрохи не здивувало.

— Якби він був на місці, то вже неодмінно вийшов би, — мовив Рультабій.

— Тож віднесімо вбитого до вестибюля…

Коли ми зібралися навколо «мертвої тіні», ніч раптово зробилася зовсім непроглядною через важку хмару, яка заховала місяць. Тож ми тепер могли лише обмацувати мерця, не пізнаючи, хто він такий. А ми горіли бажанням дізнатися… До нас долучився татусь Жак і допоміг перенести труп до вестибюля. Там ми поклали його на нижню сходинку. Поки несли, я відчував на руках ще теплу кров, що точилася з ран…

Татусь Жак збігав на кухню й приніс ліхтар. Схилившись над мертвим тілом, він освітив обличчя вбитого, й ми впізнали лісничого, того самого, якого хазяїн заїзду «Донжон» прозвав «зеленим чоловіком» і якого ще годину тому я бачив на порозі кімнати Артура Ренса зі згортком у руках. Але про те я міг розповісти тільки Рультабію, що, до речі, й зробив за кілька хвилин.

Я не смію замовчувати несказанний подив, скажу навіть — жорстоке розчарування, що його виказували Рультабій і Фредерік Ларсан, які пристали до нас у вестибюлі. Вони обмацували труп, роздивлялися мертве обличчя лісничого, його зелене вбрання й повторювали:

— Не може бути!.. Не може цього бути!..

А Рультабій навіть вигукнув:

— Казна-що таке!

Ошелешений татусь Жак кумедно зойкнув, виказуючи в такий спосіб свою скорботу. Він усіх переконував, що це помилка і що лісничий не міг бути вбивцею його хазяйки. Ми змушені були наказати йому замовкнути. Він так голосно стогнав, наче вбили його власного сина, мені навіть здалося, що такий недоречний прояв добрих почуттів до лісничого пояснювався страхом, який він відчував: як би його не запідозрили, буцімто він радіє з цієї драматичної смерті, адже кожному було відомо, що татусь Жак люто ненавидів лісничого. Я зауважив, що з-поміж нас усіх, зодягнених абияк, — хто босоніж, хто в самих шкарпетках, лише татусь Жак був убраний як годиться.

Однак Рультабій не спускав очей із загиблого: ставши навколішки на кам’яну підлогу вестибюля, він при світлі ліхтаря татуся Жака почав роздягати лісничого! Оголив йому груди, залиті кров’ю.

Потім раптом, вихопивши з рук татуся Жака ліхтаря, спрямував світло на зяючу на грудях рану.