Читати книгу - "Метелик"

дивляться на нього, потім-цього чоловіка, який біжить, і двох озброєних чоловіків, що переслідують його, цілячись у нього рушницями. Я тричі малюю цю саму сцену, але втікач щоразу віддаляється від своїх переслідувачів, а на останньому малюнку ті, що з рушницями, зупиняються, а я біжу до селища з індіанцями та собакою; поперед гурту стоїть вождь і простягає до мене руки.

Мабуть, цей малюнок мені вдався, бо після довгої розмови з чоловіками племені вождь широко розводить руки — як на камені. Він усе зрозумів…

Тієї самої ночі індіанка повела мене до своєї хижі, де жило шестеро індіанок і четверо індіанців. Вона почепила широкий строкатий вовняний гамак, упоперек якого легко могли б спати двоє. Я ліг у цей гамак, але вздовж, а вона лягла впоперек в інший гамак. Тоді і я ліг впоперек свого гамака, і вона перейшла до мене. Індіанка торкнулася своїми довгими й тонкими, але шорсткими, дуже потрісканими й порізаними пальцями мого тіла, вух, очей і рота. Ці пальці вона порізала об корали, коли пірнала, щоб дістати з морського дна перлові скойки. Коли і я гладжу її обличчя, дівчина бере, мене за руку, дивуючись, що вона така ніжна, без шереховатостей. Полежавши з годину в гамаку, ми йдемо до великої хижі вождя. Тут мені дають оглянути дві рушниці — дванадцятого й шістнадцятого калібру, сент-етьєнського заводу. Вони мають шість коробок свинцевих набоїв.

Індіанка середнього зросту, в неї, як і у вождя, металево-сірі очі, бездоганний профіль, заплетене в коси волосся, що сягає стегон. Перса чудової форми, високі, схожі на груші. Соски на них темніші за бронзову шкіру й дуже довгі. Вона не вміє цілуватися, замість цілувати вона кусається. Я швидко навчив її цілуватися по-цивілізованому. Коли ми кудись ідемо, вона не хоче ступати поруч, а йде позад мене. В одній з хижок, дуже занедбаній, ніхто не живе. З допомогою інших жінок молода індіанка лагодить на ній дах, латаючи дірки в ньому листям кокосових пальм, і замащує шпари в стінах червоною глинястою землею. Індіанці мають у своєму розпорядженні різні різальні залізні предмети: ножі, кинджали, мачете, сокири, сапки, а також вила із залізними зубцями. Є в них мідяні й алюмінієві казанки, каструлі, лійки, жорна, залізні й дерев’яні барильця. Надмірно великі чисто вовняні гамаки, прикрашені плетеними торочками й вельми барвистими візерунками — криваво-червоними, небесно-голубими, гуталіново-чорними, яскраво-жовтими. Хижку полагоджено, й індіанка починає зносити туди різні речі, які їй дають інші індіанці, — залізний круг на триніжку для вогню, гамак, упоперек якого можуть спати четверо дорослих, склянки, жерстяні кухлі, каструлі тощо, аж до упряжі віслюка.

Уже майже два тижні ми голубимо одне одного, проте вона навідріз відмовилася піти далі. Я її не розумію, бо ж то вона сама якось спровокувала мене, а потім, коли настала слушна хвилина, не схотіла кохатися. Вона не носить на собі ніякої одежі, за винятком стегенної пов’язки, що тримається на її стрункому стані завдяки тонесенькому шнурочку, проте її сідниці лишаються зовсім голими. Ми поселилися в хижці з трьома дверима (одні, головні, посередині круга, двоє інших — одні навпроти одних) без будь-якої весільної церемонії. Ці троє дверей у стінах круглого будиночка утворюють рівносторонній трикутник. Кожні з них мають своє призначення: я повинен завжди виходити з хижки й заходити до неї через північні двері, а вона — через південні. Я не повинен виходити й заходити у її двері, а вона — в мої. А в головні великі двері мають заходити наші друзі, я і вона можемо проходити через них, тільки проводжаючи гостей.

І лише тоді, коли ми поселилися в хижці, вона віддалася мені. Я не хочу входити в деталі, але скажу, що вона запальна і невситима коханка, яка обвиває мене, наче ліана. Потайки від усіх я розчісую її і заплітаю їй коси. Вона дуже задоволена, коли я це роблю, на її обличчі проступає незгладима радість і водночас страх, аби нас не захопили зненацька, бо, як я здогадуюсь, тут чоловік не повинен розчісувати свою дружину, терти її руки каменем, наче пемзою, цілувати її груди чи вуста.

Тож Лалі — так звати індіанку — і я поселилися в хижці. Мене дивує одна річ: вона ніколи не послуговується сковорідками й алюмінієвими або залізними казанками, ніколи не п’є із склянки, а все варить у каструлях та глиняних горщиках, що їх сама повипалювала.

Лійку індіанці використовують для купання. А за клозет їм править море.

Я спостерігаю, як вони розкривають скойки, добуваючи з них перли. Цю роботу виконують жінки старшого віку. Кожна молода жінка, що дістає ці скойки з морського дна, має свою торбинку. Добуті із скойок перлини розподіляються таким чином: одна частка віддається вождеві племені, одна частка — човняреві, півчасткн — жінці, що розкриває скойки, і півтори частки жінці, яка пірнає на морське дно, дістаючи звідти скойки. Якщо жінка живе з родиною, то вона віддає свої перлини дядькові — братові свого батька. Я так і не зрозумів, чому саме цей дядько першим заходить до хижки закоханих, бере руки дівчини й огортає нею стан хлопця, а правою рукою хлопця огортає стан дівчини, кладучи його вказівний палець на її пуп. Після цього він покидає хижку.

Тож я спостерігаю, як жінки розкривають скойки, але мені не випадало бачити, як молоді жінки добувають їх з морського дна, бо мене ще жодного разу не запрошували сісти з ними в пірогу. А добувають їх вони досить далеко від берега — за якихось п’ятсот метрів. У деякі дні Лалі повертається із зовсім подряпаними об корали стегнами або боками. Інколи з цих подряпин сочиться кров. Тоді вона розтирає собі рани морськими водоростями. Я не роблю нічого, якщо мене не запрошують знаками це робити. Ніколи не заходжу до хижини вождя, якщо хтось чи сам вождь не заводить мене туди. Лалі підозрює, що три молоді індіанки її віку приходять до нашого будинку й лягають у траву, намагаючись побачити або почути, що ми робимо, коли опиняємось на самоті.

Вчора я побачив індіанця, який підтримує зв’язок між індіанським поселенням і першим колумбійським селом за два кілометри від прикордонного поста. Це село називається Ла-Вела. Індіанець має двох віслюків і автоматичний карабін моделі «вінчестер», як і всі тут, він не носить нічого, крім стегенної пов’язки. Індіанець не знає жодного іспанського слова, тож і невідомо, як він проводить свій обмін. За допомогою словника я пишу на клаптику паперу: голка,