Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"

Він так і не докінчив речення, бо ту мить його чудовий хазяїн відчинив двері й рушив просто на нього, а Мінні стала на дверях. Біле обличчя Детмарове збіліло ще дужче.

— Я робив усе, що змога, щоб вас підібрати, сер… — почав був він.

Бойд Данкен відповів йому мовою голих кулаків, угативши його в обличчя з однієї, тоді з другої руки. Детмар поточився назад, однак устояв на ногах і сам кинувся, замахуючись, на свого хазяїна. Але тільки дістав ще один удар просто межи очі. Цей раз Детмар гепнувся додолу, заразом зваливши зі столу друкарську машинку.

— Що ви робите! Хіба можна так! — пробелькотів консул Лінгфорд, — Облиште, я вас прошу!

— Я заплачу за все, що поламаю, — відказав Данкен, знову влучаючи кулаками в ніс і очі Детмарові.

Консул Лінгфорд тупцяв довкола них, як мокра курка, а обстава його кабінету тріщала й розвалювалась. Раз він схопив був Данкена за руку, але відлетів, роззявивши рота, трохи не через усю кімнату. А то знов звернувся до Мінні:

— Місіс Данкен, будьте такі ласкаві, вгамуйте свого чоловіка!

Однак Мінні, зблідла й тремтяча, рішуче похитала головою і далі стежила на всі очі за бійкою.

— Це неподобство! — кричав консул Лінгфорд, насилу ухиляючись від двох чоловіків, що металися по кімнаті. — Це образа нашого уряду, уряду Сполучених Штатів! І це вам так не минеться, я вас попереджую! Ой, будьте ласкаві, містере Данкене, годі вже вам. Ви ж його вб'єте. Ну, я вас прошу! Я вас…

Але ту мить брязнула додолу висока ваза, повна ясно-червоних квітів гібіска, і йому відібрало мову.

Врешті настала хвилина, коли капітан Детмар не зміг більше схопитись на ноги. Він тільки зіп'явся на руки й на коліна і, після марних зусиль звестися далі, знов простягся на підлозі, жалібно стогнучи. Данкен торкнув недобитка ногою й сказав:

— Нічого з ним не станеться. Я тільки віддав йому те, що він робив багатьом матросам, та й то ще не все.

— Господи-боже! — вигукнув консул Лінгфорд, перелякано втупивши очі в чоловіка, якого він щойно запрошував снідати.

Данкен мимовільно захихотів, тоді отямився й споважнів.

— Я вас перепрошую, містере Лінгфорде, тисячу разів перепрошую. Здається, я справді трошечки захопився.

Консул Лінгфорд тільки ловив ротом повітря і безмовно махав руками.

— Трошечки, сер? Трошечки? — нарешті спромігся він вимовити.

— Бойде, — неголосно покликала від дверей Мінні. Він обернувся й глянув на неї.

— Ти в мене золото, — промовила вона.

— Ну, я, містере Лінгфорде, вже з ним поквитався, — сказав Данкен. — Те, що лишилося, передаю вам і законові.

— Оце-о? — перепитав Лінгфорд з жахом у голосі.

— Оце-о, — відповів Бойд Данкен, скрушно розглядаючи свої позбивані пальці.

ВІЙНА

І

Він був ще зовсім молодий віком, — років не більше як двадцяти чотирьох чи п'яти, — і, певне, сидів би на коні мов юнак, недбало й зграбно, якби не був такий по-котячому сторожкий і напружений. Чорні його очі так і нишпорили навкруги, ловлячи кожен найменший порух гілок і галузок, де скакали й пурхали пташки, і видивлялися вперед, скільки сягав погляд, між кущі й дерева, і знов вертались до лісової гущавини обабіч його шляху. Так само пильно він і прислухався, хоч їхав серед цілковитої тиші, порушуваної тільки важким дуднінням канонади десь далеко на заході. Вона гула в нього у вухах уже багато годин і хіба тоді збудила б його увагу, коли б затихла. Бо в нього була справа нагальніша. Перед собою, впоперек сідла, він тримав рушницю.

До того напнуто було його нерви, що перепелячий вивід, порснувши несподівано з-перед кінської морди, так його налякав, аж він умить мимовільним рухом припинив коня і підкинув приклад рушниці трохи не до плеча. Тоді, стямившись, осміхнувся збентежено й рушив далі. В такій він був напрузі, так пильнував свого завдання, що не втирав навіть поту з чола, і пекучі краплі заливали йому очі, котились по носі й крапали на луку сідла. Стрічка на йог») кавалерійському капелюсі промокла від поту. І чалий кінь під ним теж був увесь змокрілий. Стояв безвітрий, спекотний полудень. Навіть пташки та вивірки уникали сонця — ховались у листі, в холодку.

1 чоловік, і кінь були обсипані листям, запорошені жовтим квітковим пилком, бо вершник увесь час держався гущини, важачись виїжджати на відкрите місце тільки як уже неминуче. Щоразу, коли малося переїхати випалену сонцем галявину чи безлісу полонину, він спиняв коня й пильно видивлявся. Шлях йому слався усе на північ, хоча й не навпростець; видно, й те, чого він так пильно виглядав і остерігався, загрожувало з півночі. Він не був боягуз, але його відвага була тільки відвагою пересічної сучасної людини, і він хотів жити, а не вмерти.

Коров'яча стежка, що збігала на пагорб, завела вершника в такий густий чагарник, що йому довелося злізти з коня й вести його на поводі. Та коли стежка звернула на захід, він покинув її й подався далі на північ хребтом кряжа, поміж густим дубняком.

Хребет той скінчився крутим схилом — таким крутим, що молодик мусив спускатися з нього зигзагами, сковзаючись на опалому листі, перечіпаючись у плутанині витких пагонів і озираючись увесь час на коня, чи не падає той згори на нього. Він умивався потом, від квіткового пилку йому дерло в горлі, свербіло в носі й ще прикріше хотілося пити. Хоч як він силкувався спускатися чимтихіше, та однаково зчиняв багато шелесту і часто зупинявся, віддихувався гарячим сухим повітрям та прислухався, чи не вчує знизу якої небезпеки.

Схил звів його на рівнину, залісену так густо, що годі було розгледіти, чи далеко вона тягнеться. Ліс там став уже інакший, і було можна знову сісти на коня. Замість корчакуватих гірських дубів там росли на вологій, ситій землі високі рівні дерева з грубими стовбурами й буйними кронами. На гущину він тут натикався рідко, і її легко було обминути, зате раз у раз траплялись, мов у парку, довгі звивисті галявини, де колись паслися череди, поки не розігнала їх війна.

Долиною можна було їхати швидше, і за яких півгодини він спинив коня на узліссі край поля, перед старим воринням. Не подобався йому цей відкритий простір, однак він мусив переїхати через нього до смужки дерев, що позначала собою берег річки. Поле було з чверть милі завширшки, але на саму думку, що треба туди виткнутися, молодика брав