Читати книгу - "Сезон гроз"

До кімнати вбіг жовнір, склав рапорт. Вахмістр Ковач випростався.

— Банду вислідили! — сповістив. — Вирушаємо в погоню що духу. Вибачте за суб’єкції. Служба.

Вийшов, а солдати разом з ним. За момент з подвір’я почувся тупіт копит.

— Даруйте, — сказав після хвилини тиші Аддаріо Бах до Фриги, Трента і Лігензи, — за цей спектакль, вибачте за спонтанічні слова і простолінійні жести. По правді, то я вас не знаю, мало за вами стою і не сказати, що люблю, але сцен вішання не люблю ще більше. Вигляд шибеників, що дригають ногами, вельми мене пригноблює. Цим спричинені мої краснолюдські фривольності.

— Ці краснолюдські фривольності врятували ваше життя, — докинув Геральт. Годилося б краснолюдові подякувати. Бачив я ваші починання в селянському обійсті, тож знаю, які з вас пташки. Я б пальцем об палець не вдарив у вашій обороні, а такого театру, як пан краснолюд, хоч би хотів, то не вмів відіграти. Отож досі висіли б ви всі троє. Йдіть собі звідси. Раджу напрямок, протилежний до того, яким від’їхали вахмістр і його кавалерія.

— І не пробуйте, — обрізав, помітивши погляди, керовані до вбитих у сволок мечів. — Їх не дістанете. Без них будете менше схильні до грабежу і здирництва. Геть!

— Було неспокійно, — зітхнув Аддаріо Бах, ледь за трійцею зачинилися двері. — Франца, руки ще мені тремтять. Тобі ні?

— Ні, — Геральт усміхнувся, щось згадавши. — Я з цієї точки зору… дещо калікуватий.

— Пощастило деяким, — зашкірився краснолюд. — Навіть каліцтво їм на користь. Ще по пиві?

— Ні, дякую, — заперечливо похитав головою Геральт. — Мені час в дорогу. Я опинився, як би це висловити, в ситуації, коли, скажімо, рекомендований поспіх. І, скажімо, нерозсудливо надто довго залишатися на тому самому місці.

— Я, скажімо, зрозумів. І ні про що не питаю. Але знаєш, відьми́не? Чогось мені відхотілося сидіти на цій станції і два дні бездіяльно чекати на кур’єрку. Раз, бо я б з нудьги вмер. Два, бо та панна, що ти її в поєдинку мітлою переміг, дивним поглядом зі мною попрощалася. Що ж, я в запалі дещо переборщив. Вона, мабуть, не з тих, кого можна безкарно ляскати по задку і називати хвойдою. Раптом повернеться, то я б волів, щоб мене тоді тут не було. То, може, рушаймо разом?

— Охоче, — Геральт знову усміхнувся. — З добрим товаришем в подорожі не так нудно, кожен філософ засвідчить. Якщо тільки нам по дорозі. Мені в Новіград треба. Мушу туди добратися до п’ятнадцятого липня. Конче до п’ятнадцятого.

Він мусив бути в Новіграді не пізніше п’ятнадцятого липня. Так він домовлявся з чародіями, які його найняли, купивши два тижні його часу. Жодних проблем. Пінеті й Цара зверхньо подивилося на нього. Жодних проблем, відьми́не. Будеш в Новіграді раніше, ніж встигнеш озирнутися. Телепортуємо тебе просто на вулицю Головну.

— Перед п’ятнадцятим, га, — почухав бороду краснолюд, — Сьогодні дев’яте. Небагато часу лишилося, бо то добрий кусень дороги. Але є спосіб, щоб ти туди добрався вчасно.

Встав, стягнув з кілка і одягнув на голову шпичастий капелюх з широкими крисами. Закинув на плече торбу.

— Поясню в дорозі. Разом рушаємо на шлях, Геральте з Ривії. Бо нам по дорозі.

* * *

Крокували вони жваво, навіть занадто жваво. Аддаріо Бах виявився типовим краснолюдом. Краснолюди, хоч при потребі чи для зручності могли скористатися кожним екіпажем і будь-якою твариною, верховою, гужовою чи в’ючною, рішуче воліли піші переходи і були пішоходами з покликання. Краснолюд міг за день пішки подолати відстань у тридцять миль, як і вершник на коні, та ще й несучи багаж, який пересічна людина навіть би не підняла. За краснолюдом без багажу людина ніяк не встигала. Відьми́н теж. Геральт забув про це і через якийсь час змушений був просити Аддаріо, щоб той трохи стримав темп.

Крокували лісовими просіками, а інколи бездоріжжям. Аддаріо знав дорогу і чудово орієнтувався. В Цидарисі, пояснював він, живе його рідня, настільки численна, що постійно там траплялися якісь принагідні родинні празники, то весілля, то хрестини, а то похорони з поминками. Згідно з краснолюдською традицією, відсутність на родинному празнику виправдовувало тільки нотаріально підтверджене свідоцтво про смерть, живі члени родини не сміли викручуватися від празників. Тим-то Аддаріо досконало вивчив маршрут до Цидарису й назад.

— Нашою метою, — пояснював на ходу, — є селище В’ятерна в долині Понтару. У В’ятерні є пристань, там часто швартуються кораблі й баржі. Якщо трохи поталанить, то й нам трапиться якась оказія, сядемо на якийсь корабель. Мені треба до Третьогору, отож зійду на берег у Журавлиній Купі, а ти попливеш далі і будеш у Новіграді через три-чотири дні. Повір, це найкращий спосіб.

— Вірю. Повільніше, Аддаріо, прошу. Ледь встигаю. Ти що, маєш професію, зв’язану з пішим ходінням? Ти комівояжер?

— Я гірник. У мідному руднику.

— Ну, звісно. Кожен краснолюд — гірник. І працює в руднику у Махакамі. Стоїть з киркою в руках і добуває.

— Ти піддався стереотипам. Ще скажи, що кожен краснолюд вживає обсценну лексику. А після кількох глибших чарок кидається на людей з сокирою.

— Я цього не скажу.

— Мій рудник не в Махакамі, а у Мідянці під Третьогором. Я не стою там і не добуваю, а граю на валторні у гірничому духовому оркестрі.

— Цікаво.

— Ні, — засміявся краснолюд, — є щось цікавіше. Кумедний збіг. Один з хітів нашого оркестру називається «Марш відьми́нів». Звучить так: Тара-рара, бум-бум, умта-умта, рим-цим-цим, парара-тара-рара, та-ра-рара, бум-бум-бум….

— Чорт забирай, звідки ви взяли таку назву? Ви колись бачили маршируючих відьми́нів? Де? Коли?

— Як по правді, — Аддаріо трохи засоромився, — то це дещо переаранжований «Парад силачів». Але всі гірничі духові оркестри грають «Парад силачів», «Вихід атлетів» чи «Марш старих товаришів». Ми хотіли бути оригінальними. Та-ра-рара, бум, бум!

— Повільніше, бо духа спущу!

* * *

Серед лісів було цілковито безлюдно. Не те, що на лісових луках і галявинах, які часто їм траплялися. Тут кипіла робота. Косили сіно, згрібали його і складали в копиці й стоги. Краснолюд вітав косарів веселими окриками, вони відповідали. Або й ні.

— Це нагадує мені, — Аддаріо вказав на працівників, — інший марш нашого оркестру. Зветься «Сінокоси».