read-books.club » Сучасна проза » Шоколад із чилі 📚 - Українською

Читати книгу - "Шоколад із чилі"

153
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шоколад із чилі" автора Іоанна Ягелло. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47 48 ... 73
Перейти на сторінку:
Мариська, яка переконувала, що про Оркестр теж щось треба дати, то нічого взагалі б не було… Зрештою, написано так собі…

— Я ж кажу, що це не та версія… Крім того, даремно ти його обрізав.

— Слухай, цього разу ти точно перебрала. Але в мене немає часу з тобою лаятися. Не подобається, то й не треба. Зробіть собі із селюком власну газетку. І відмахайся від мене, нарешті.

Що ж, сперечатися було марно. Тепер Лінка взагалі шкодувала, що погодилася на якусь співпрацю з Азором. Після цієї розмови їй аж недобре зробилося.

Зрештою, була й інша проблема, поруч з якою не варто перейматися статтею. На якій Лінка, зрештою, уже поставила хрест. Проблемою була, звісно, Каська. Вона повернулася з Єгипту й неможливо було довше вдавати, наче нічого не сталося. Лінка намагалася додзвонитися до неї, та все безрезультатно. А просто піти до неї додому — боялася. Боялася зустрітися з її батьками, які теж, мабуть, не хотіли її бачити. Написала сестрі есемеску. Каська не відповіла. Вона явно не хотіла з нею спілкуватися.

* * *

— Знаєш, що я найдужче ненавиджу? — запитала Лінка в Наталії, гризучи мисливську ковбаску, яку щойно знайшла в її холодильнику.

Лінці нарешті вдалося зустрітися з подругою, вписатися в її графік. І вона задоволено зрозуміла, що в Наталії почувається наче вдома, крім того, холодильник подруги завжди був приємно заповнений, тож у Лінки не виникло докорів сумління, що вона виїдає з нього різну смачню. Батьків Наталії вдома не було, вони пішли до театру. Мабуть, саме намагалися завести машину. Кілька днів тому хапонув мороз, здавалося, лютий вирішив надолужити відсутність зимової погоди в грудні й січні.

— Ну, що? Ліцей?

— Ні, до нього я вже звикла. Дитячі примхи.

— Рано вставати?

— І це теж. Але найдужче я ненавиджу день святого Валентина. Оті всі сердечка ненавиджу, ці чортові квіточки на кожному розі, трояндочки фарбовані, визолочені, усю цю рекламу, а найбільше ненавиджу закоханих…

— Якби ти сама була закоханою…

— Ну й що, якби була? Я вже була і, щиро кажучи, нічого хорошого мені це не дало. Усіх цих закоханих, які скрізь обнімаються, цілуються… — продовжувала вона, — і носяться із цими квітами, мов зі здобиччю, як із трупами, видерті трупи, що виросли на згарищі…

— Ти геть здуріла.

— Це я здуріла? Це люди подуріли, усі почали поводитися, як ідіоти, надсилають ці листівочки з ведмедиками, купують шоколадки на розпродажах… До речі, я б з’їла щось шоколадне, у тебе немає?

— На жаль, ні, — сумовито зітхнула Наталія. — Відколи мати сіла на дієту, ми всі голодуємо разом з нею. Я вже схудла на три кілограми, бо минулося вечірнє під’їдання горішків, чипсики скінчилися, що їх вона купувала, аби заїдати поганий настрій… Тепер у неї нове життя, розумієш, новий розквіт старого подружжя.

— А вона?

— Що вона?

— Схудла?

— Ні, мати не схудла. Бо тепер вона купує м’ясо, багато м’яса, батько любить його, тож вона смажить йому всі ці стейки й відбивні. Сама, здається, хіба що куштує.

— Слухай, ходімо по якийсь шоколад, ну, будь ласка. Найкраще молочний, з горіхами… — замріялася Лінка. — Завтра день Валентина, а мені зараз розірветься серце, якщо я не з’їм чогось шоколадного.

Наталія позіхнула.

— Чого не зробиш заради дружби. Проте зараз хіба що цілодобовий відчинений, не знаю, чи ми там щось купимо. Але це принаймні недалеко.

— І це ти називаєш близько? — мурмотіла Лінка. — Ти, певне, пожартувала.

Звернули на Желязну. Після нового мікрорайону, де мешкала Наталія, ця вулиця була як з іншого світу. Точніше — з іншої епохи. Магазин побачили вже здалеку, під ним юрмилися п’янички, які воліли споживати трунки біля місця купівлі. Бо в самій крамниці пити було заборонено. Черга тягнулася аж на вулицю. Може, це теж через день Валентина? Люди, певне, хотіли якось звеселитися. Дівчата роздивлялися полиці, намагаючись угледіти якісь солодощі, та здавалося, їх там узагалі не було. Усі купували горілку або шмурдяк. Рідше вино, але хіба що «Софію», бо вона була найдешевша.

— Ходімо звідси? Не схоже…

— Ой, будь ласка, уже як прийшли, то стоїмо, принаймні зігріємося, — Лінка й досі на щось сподівалася.

Добре було бодай кілька хвилин постояти в теплі, бо надворі — мінус двадцять, бррр! «Чудова погода для свята закоханих, от нехай і виціловуються по під’їздах і мерзнуть», — мстиво подумала Лінка. Якраз дійшли до прилавка.

— Перепрошую, — заговорила Наталія. — У вас є якийсь шоколад?

Уся черга перезирнулася.

— Зараз, хвилинку… — продавчиня роззирнулася крамницею, а тоді почала щось шукати на полиці. — Були такі гарні цукерки, святкові, але, мабуть, усе розкупили… Зараз пошукаю, — і пірнула під прилавок так, що нагорі виднів тільки широкий зад, обтягнутий блакитним халатом. З-під халата визирали легінси в леопардові цятки.

— Швидше там, пані Халінко! — кинув роздратовано котрийсь із п’яничок.

Лінка аж підстрибнула. «Халінко», це ж треба!

— А чого там хвилюватися, пане Геню, немає куди так поспішати. Пізніше купите — на довше вистачить! — заспокоїла продавчиня, але пан Геньо явно не оцінив жарту. Нарешті власниця плямистих ніг вилізла з-під прилавка, переможно тримаючи в руці шоколадку.

— Ну! Остання, ось, будь ласка.

Дівчата швиденько заплатили й вишли із крамниці, навіть не роздивившись, що саме купили. На упаковці видніли темно-коричневі квадратики, мабуть, гіркий. Ну й нехай. Вони оцінили старання пані Халінки, яка тепер залишилася сама, покинута на поталу нервових з перепою волоцюг.

— Щоб нас тільки не спіткало прокляття пана Геня. То що, їмо?

Наталія зняла на мить рукавички й відламала по шматочку шоколаду.

— Пхе… — скривилася Лінка. — Якийсь він дивний.

— Певне, лежав там хтозна-скільки… Але й дорогий був, чи не вісім злотих.

— То в них, мабуть, націнка така. На горілці не піднімуть, бо ніхто не купуватиме, то й накидають на продукти.

— Я взагалі не дуже люблю чорний, — скривилася Наталія. — Але як розсмакуєш, то він не здається таким поганим. Зате стає… пекучим?

Лінка теж відчула гостроту на язиці. Наче до шоколаду додали перцю.

— Дай ще шматочок, — попрохала Наталія.

— Мням! Смакота! От, чого мені бракувало. Навіть, якщо я тепер захворію. Там іще є?

Наталія зашелестіла обгорткою.

— Немає. Ми все зжерли.

— Не може бути!

— Чесно. Чекай-но, тут є ліхтар.

— Нащо тобі ліхтар? — із підозрою запитала Лінка.

— Ні, не думай, ми не зароблятимемо на другу шоколадку, — захихотіла Наталія. — Хочу подивитися, що це було. Що саме ми зжерли наввипередки за якісь три хвилини. «Шоколад із чилі», — прочитала вона.

— Із чим той шоколад?

— Ну, із чилі, серйозно, я ж не сліпа, — Наталія вдивлялася в

1 ... 46 47 48 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад із чилі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шоколад із чилі"