read-books.club » Сучасна проза » Шоколад із чилі 📚 - Українською

Читати книгу - "Шоколад із чилі"

153
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шоколад із чилі" автора Іоанна Ягелло. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 73
Перейти на сторінку:
все буде позаду.

ЛЮТИЙ

Папка: Робочі копії

Від: adrian@priv.poczta.com

До: linka@gmail.pl

Ліночко,

так мені без тебе порожньо, так нестерпно. Знову ходив по мосту Мілленіум. Це мене заспокоює. Мабуть, тому, що можна подивитися на людей. Вони такі чужі, але сторонні здаються приємнішими, ніж начебто знайомі в ліцеї. У мене немає тут жодної близької людини. Зустрівся із Джил і сказав їй, що нічого не буде. Що в Польщі в мене є дівчина. Я боявся, як вона відреагує, але вона або дуже мужня, або їй справді до мене байдуже. Ти й не уявляєш, як би мені хотілося, аби те, що в мене є дівчина, було правдою! Я так сумую за Тобою й за рідними. Батько дзвонив до мене, схоже, мама погано почувається. Я хвилююся за неї й часто думаю, що Ти, може, мала рацію. Шкода, що я так далеко. Навіть, якщо вона справді ходила на якусь роботу, чого в її стані чинити категорично заборонено, може, вона б мені сказала. Може, якби я залишився, вона б не робила таких дурниць. Розумієш, батька цілими днями немає вдома, у нього нічні чергування, він міг і не помітити її відсутності. Та може, це було лише схоже обличчя. Сподіваюся, що в Тебе все гаразд. Що Ти якось із цим упоралася. Що Ти щаслива.

Який же я сентиментальний йолоп, щастя, що Ти ніколи не прочитаєш цієї писанини! Добре, що Ти не бачиш, як я сиджу й ледь не плачу… Хочеться покинути це все до біса й повернутися до Варшави. Страшенно сумую за Тобою.

Адріан

* * *

Лінка сиділа в учительській, чекаючи, доки фізик повернеться з якимись завданнями для неї, і тремтіла від хвилювання. Уже не тільки за себе й свою одиницю, а й за те, що на неї чекає, якщо вона не складе. Як переживатиме Адам. Як йому буде прикро. Відразу помітила, що фізик дав їй найскладніші завдання, із трьома зірочками. Для обдарованих, а не для якихось гуманітаріїв.

— Легкі завдання в мене закінчилися, — пояснив він. — Та якщо ти кажеш, що так чудово підготувалася, то, певне, упораєшся, га? Сподіваюся, ми не витрачатимемо даремно часу.

Лінка похолола. Та, може, усе вийде? Виконуючи друге завдання, вона вже точно знала, що складе. І раптом фізик, який краєм ока стежив за нею, видався їй якимсь симпатичним. Здається, він навіть до неї всміхнувся?

А тоді під час перерви швидко подзвонила вітчимові.

— Адаме! Я склала! Розв’язала всі завдання, хоча вони й були складні, із зірочками! Геть усі! Склала на п’ятірку і за семестр у мене трійка! Уявляєш, трійка!

— Ніколи досі не чув, аби хтось так радів трійці! — засміявся Адам. Він теж радів, явно радів, вона відчувала це в його голосі. — Я тобою пишаюся, чуєш?

Так приємно було це від нього почути.

— Знаєш, що я нині знайшов? — риторично запитав Лукаш, роздивляючись свої долоні. Відразу впадало у вічі, що він працював у саду, бо під нігтями була земля. Він якось намагався вичистити її звідти, та зрештою махнув рукою й надяг рукавички. — Можна без кінця мити, однаково безрезультатно, — мовив він, виправдовуючись, а тоді запитав: «Ти бачила зблизька гойдалку?»

— Ні, але я на ній гойдалася. Доки пан Антоній мене не зігнав!

— А ти чого така веселенька нині?

— Фізику склала. Ну, але скажи, що таке ти знайшов?

— На сидінні, знизу, вирізано напис.

— Який напис?

— «Антоній і Олівія. Назавжди разом».

— Жартуєш?

— Ні, чесно, — усміхнувся Лукаш.

— Цікаво, чи бачила це його дружина… Бо, здається, ця Олівія — його таємниче кохання, що про нього він іноді згадує. Дружину якось по-іншому звали. Колись він мені казав…

— Напевне не бачила. Напису не видно, треба добре пошукати, щоб знайти. Рідко хто зазирає під гойдалку.

— А ти навіщо зазирав? Ти ж не садив там квіти?

— Тепер не садять жодних квітів, ще надто холодно. Я чистив гойдалку від бруду й старої фарби. Щоправда, фарбувати її теж не час, але краще вже я почищу, ніж ледарюватиму. Крім того, мені здається, що на твого пана Антонія це гарно діє… І шпатель упав мені долу.

— Мабуть, він дуже її кохав… — замислилася Лінка, здивовано знімаючи з обличчя сухий листок. Мабуть, іще торішній. «Дивно, — подумала вона. — Він ніби чекав усю зиму, щоб приклеїтися до моєї щоки» Лінка глянула на прожилки, які утворювали на листочку щось схоже на мережу, якусь карту… Схожу, на мапу лондонського метро, яку вони колись роздивлялися на уроці англійської… Лондонського… Дівчина відчула, як її пронизав сум і біль. Чому кохання не може бути щасливим? Чому? Зіжмакала листок у долоні й жбурнула на траву.

* * *

— Були, були канікули — і нема! — філософськи зауважила Інес.

— А ти тільки тепер помітила, що вони закінчилися?

— Ні, просто тепер я почуваюся так, наче їх узагалі не було.

Дівчата сиділи в коридорі на одній зі старих канап. Була велика перерва. Лінка вирішила з’їсти бутерброда, щоб трохи заощадити. Інес цілеспрямовано нічого не їла, бо худнула. Раптом Лінка помітила в коридорі Азора. Може, це нагода його запитати? Хоча він здавався розлюченим.

— Азоре! — гукнула Лінка. — Що там із моєю статтею?

— Буде твоя стаття. Але довелося її добряче скоротити.

— Скоротити? Чому?

— Ти що, з Місяця впала? Не знаєш, що сталося?

— Ні, а що? — похитала головою Лінка. — У тебе комп’ютер здох?

Азор пояснив, що помер якийсь актор. Лінка навіть не чула ніколи цього прізвища, але здається, він був дуже відомий.

— Ну, знаю, я чула, але як це пов’язано…

— Як, як… Запитай свого приятеля-селюка, у нього ж великий медійний досвід. А так, що вчора довелося швиденько писати про нього статтю на спомин, просиділи всю ніч.

Звісно, їй ніхто не сказав про позачергове засідання редколегії. Їм таке й на думку не спало. Лінці зробилося прикро.

«Скоротити — це було м’яко сказано», — подумала Лінка, коли наступного тижня Азор приніс свіжі номери газети. Її стаття займала, може, із чверть сторінки. Фотку він, звичайно, вибрав класну, проте лише одну. Але під фотографією — лише кілька речень. Лінка насилу впізнала свій текст. І це не був той виправлений, а стара версія! До того ж, бракувало уривків, які Оскар уважав найкращими.

— Ти дав старий текст, — сказала вона.

— Який іще старий?

— Я давала новий на диску, ти мав замінити.

— Слухай, у чому справа? Маєш текст, маєш фотку, не нарікай. Дехто вважав, що краще його взагалі викинути. Якби не

1 ... 45 46 47 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад із чилі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шоколад із чилі"