Читати книгу - "Переслідуваний"

Надворі майже споночіло.

27 проти 100…

Вони піднялися трапом за цілих сорок п’ять секунд до визначеного часу. Амелія була захекана й налякана, а її зачіска нагадувала розкуйовджену копицю сіна після бурі. Маккоун зовні не змінився: він, як і раніше, був охайний і спокійний, можна сказати, незворушний; лише очі його аж потемніли від зненависті, що межувала зі сказом.

— Ти нічогісінько не виграв, придурку, — спокійно промовив він. — Козирями ми ще й не починали ходити.

— Радий знову вас бачити, місіс Вільямс, — лагідно сказав Річардс.

Його слова ніби послужили сигналом, зачепили якусь невидиму струну, і Амелія заплакала. То не був істеричний плач; то було безпорадне ридання, що шматтям виривалося в неї із живота. Заточившись, жінка безпорадно сіла на килим — неодмінний атрибут салону першого класу, — сіла, затуливши обличчя руками, ніби тримала на них свою голову. Від Річардсової крові на її кофті лишилася шкарубка темна пляма. Широка спідниця опустилась на килим, закривши ноги Амелії, і тепер вона нагадувала зів’ялу квітку.

Річардсові було шкода її. Почуття було не таке вже й глибоке, але на глибше він не здобувся.

— Містере Річардс! — обізвався Голловей по внутрішньому зв’язку.

— Слухаю.

— Ви даєте нам зелене світло?

— Так.

— Тоді я скажу, щоб відкотили трап і загерметизували машину. Тож не хапайтеся за ту штуку.

— Гаразд, командире. Дякую.

— Ти виказав себе тим, що звелів мені привести жінку. Ти, мабуть, і сам це розумієш, га? — Здавалося, Маккоун усміхався й супився водночас; це робило його схожим на безнадійного параноїка. Руки його стискалися й розтискались.

— Невже? — скрадливим голосом відказав Річардс. — А оскільки ти ніколи не помиляєшся, то, звісно ж, накинешся на мене, перш ніж ми піднімемось у повітря. Таким чином і ризику уникнеш, і перед начальством виставиш себе в найкращому вигляді, еге ж?

Ледь розтуливши губи, Маккоун щось тихо прогарчав і знову стулив їх так, що аж побіліли. Він стояв непорушно. Турбіни завивали дедалі пронизливіше, в літаку відчувалася ледь помітна вібрація.

Раптом шум наче віддалився — вхідні двері в салоні другого класу з грюкотом зачинились. Нахилившись, Річардс виглянув крізь ілюмінатор з лівого боку й побачив, як наземна обслуга відкочує трап.

«Тепер ми всі на ешафоті», — подумав він.

26 проти 100…

На табло ліворуч од стереоекрана спалахнув напис: «Пристебнути ремені. Не курити». Підлога під ногами зрушила з місця, літак почав незграбно повертати. Річардс закликав на допомогу всі свої знання про реактивні літаки, почерпнуті з БТБ та книжок — здебільшого пригодницьких історій. Та хоч як пригадуй, а до реактивного літака він зайшов лише вдруге, і той, перший, яким він летів із Гардінга до Нью-Йорка, був проти цього — наче дитяча іграшка. Річардс і далі стояв, і відчуття потужного руху бентежило його.

— Амеліє!

Жінка повільно підвела на нього очі — її згорьованим обличчям збігали патьоки сліз.

— Що? — Вона говорила в ніс тупим, хрипким голосом. Наче не розуміла, де перебуває.

— Ходімо наперед. Зараз злітатимем. — Річардс глянув на Маккоуна. — А ти, недоноску, влаштовуйся де хочеш. Ти ж хазяїн цього корабля. Тільки не заважай екіпажеві.

Маккоун мовчки сів біля дверей, що вели до салону другого класу. Потім, мабуть, передумавши, вийшов із салону.

Тримаючись за високі спинки крісел, Річардс підійшов до жінки.

— Хочу сісти біля вікна, — сказав він. — Я літав літаком лише раз у житті. — Він спробував усміхнутись, але вона дивилася на нього безтямним поглядом.

Річардс опустився в крісло, жінка сіла поруч і застебнула йому ремінь, щоб він не виймав праву руку з кишені.

— Ви наче страшний сон, — сказала Амелія. — Сон, що ніяк не закінчиться.

— Мені жаль, що так сталося.

— Я не… — почала вона, але Річардс затулив їй рота долонею і похитав головою. Потім видихнув їй в обличчя: «Чш-ш-ш».

Літак, завиваючи турбінами, обережно розвернувся й важко покотивсь до злітно-посадочних смуг, наче вайлувата качка, що ось-ось зайде у воду. Машина була така велика, що Річардсові здавалося, ніби вона стоїть на місці, а земля рухається їй назустріч.

«А може, це все облуда? — сяйнула йому в голові шалена думка. — Може, вони поставили за вікнами стереоскопічні кінопроектори?..»

Зусиллям волі він відігнав од себе цю думку.

Докотившись до кінця доріжки, літак незграбно звернув праворуч. Тепер він їхав упоперек злітних смуг, поминув одну, другу. На третій повернув ліворуч і на мить зупинивсь. У переговорному пристрої для внутрішнього зв’язку почувся невиразний голос Голловея:

— Злітаємо, містере Річардс.

Спочатку літак рухався повільно, не швидше, ніж автомобіль на повітряній подушці, а потім раптом порвавсь уперед з такою швидкістю, що Річардс мало не закричав од жаху.

Його вдавило у м’яку спинку крісла, посадочні вогні миготіли із паморочливою швидкістю. Густі чагарі та низькорослі, зачахлі від газів деревця на розколотому навпіл палаючим сонцем небокраї з ревінням понеслись назустріч. Турбіни вили дедалі дужче, дужче, дужче. Знову задрижала підлога.

До Річардса раптом дійшло, що Амелія Вільямс обіруч учепилася за його плече; її обличчя перекосила жалюгідна гримаса страху.

«Господи милосердий, вона теж летить уперше!»

— Летимо, — сказав Річардс. Він упіймав себе на тому, що знову й знову й знову повторює це слово й ніяк не може зупинитись. — Летимо. Летимо.

— Куди? — прошепотіла Амелія.

Річардс не відповів. Він сам лише тепер починав про це здогадуватись.

25 проти 100…

Два полісмени, що чергували на східному в’їзді до аеропорту, стежили, як велетенський лайнер розганяється на злітній смузі, набираючи швидкості. У згуслій темряві блимали оранжевий та зелений вогні, від пронизливого виття турбін позакладало вуха.

— Полетів. їй-Богу, полетів.

— Куди?

Вони дивились, як чорна маса літака відривається від землі. Гуркіт моторів став якимсь дивним і невиразним, нагадуючи артилерійську канонаду холодного ранку. Лайнер круто набирав висоту — річ така ж проста, звичайна, прозаїчна, як ото шматочок масла на тарілці, — і все ж здавалося неймовірним, що він полетів.

— Гадаєш, він таки має вибухівку?

— А біс його знає.

Ревіння літака поступово віддалялось.

— І все ж, скажу тобі одну річ. — Полісмен відвів погляд од вогнів, що чимраз меншали в темряві, підняв комір. — Я радий, що він прихопив із собою того вилупка. Того Маккоуна.

— Можна задати тобі особисте запитання?

— Якщо мені не треба буде на нього відповідати.

— Ти хотів би, щоб йому пощастило?

Полісмен довго мовчав. Звук літака слабнув, слабнув і слабнув, аж поки стишився до уявного бриніння напружених нервів.

— Так.

— А думаєш, пощастить?

У темряві півмісяцем блиснула білозуба усмішка.

— Друзяко, я думаю, що шерех буде добрячий.