Читати книгу - "Спаситель"

Той чоловік прагнув застрелити Юна. Вбити його. Через цю думку вона стривожилась. Але не злякалася. Часом їй видавалося, що вона ніколи більше не зможе злякатися отак і саме цього – смерті.

Приходила поліція, але надовго вони не затримались, адже, окрім куль, не знайшли жодних слідів. Так вони сказали.

У лікарні вона чула Юнове дихання, бачила, як він на неї дивиться. Такий безпорадний на великому лікарняному ліжку. Досить затулити йому обличчя подушкою – й він помре. Їй подобалося бачити його слабким. Може, вчитель у Гамсуна у «Вікторії» мав рацію, кажучи, що деякі жінки мають таку жагучу потребу відчувати страждання, що ненавидять своїх здорових, дужих чоловіків й що глибоко в душі воліли б радше мати чоловіків-калік, залежних від їхньої ласки.

Але зараз вона стояла в його квартирі, де дзеленчав телефон. Поглянула на годинник. Ніч. Ніхто у таку годину у справах не телефонує. Теа не боялася смерті. А дзвінка злякалася. Мабуть, то та інша жінка, про яку, на думку Юна, вона гадки не має?

Вона підійшла до телефону. Зупинилася. Задзеленчало вчетверте. Після п’ятого дзвінка телефон замовкне. Вона вагалася. П’ятий дзвінок. Вона швидко схопила слухавку.

– Алло!

Мить мовчали, згодом чоловічий голос заговорив англійською:

– Sorry for calling so late.[34] Моє прізвище Едом. Чи можна говорити з Юном?

– Ні, – полегшено зітхнула вона. – Юн у лікарні.

– О, так, я чув, що сьогодні сталось. Я його старий приятель, хотів би навідатися до нього. У якій він лікарні?

– В Уллеволі.

– В Уллеволі?

– Так. Не знаю, як англійською називається відділення, норвезькою воно зветься – нейрохірургія. Але біля дверей там сидить поліцейський, він не впустить вас. Розумієте?

– Розумію.

– Англійська у мене поганенька…

– Я все зрозумів, дякую.

Теа, поклавши слухавку, довго дивилася на телефон.

А потім знову взялася шукати. Вони сказали, що тут кілька кульових отворів.

Адміністраторові у Притулку він сказав, що йому треба погуляти, й віддав йому ключі.

Хлопчина глянув на годинник на стіні, що показував за чверть дванадцяту, й попросив його взяти ключі з собою. Він, мовляв, незабаром позамикає все й ляже спати, а ключ універсальний, відкриє вхідні двері. Шпаркий мороз обпік його, ледве він ступив за поріг. Схиливши голову, він стрімко й рішуче пішов геть. Задум у нього був ризикований. Безсумнівно, ризикований. Але він мусив.

Ула Хенму, голова відділу експлуатації компанії «Хафслунн енергі», сидів у операційній залі у Монтебелло в Осло, дивлячись на один із сорока моніторів, що поставили у залі, й міркуючи про те, що незле було б зараз випалити цигарочку. Вдень тут працювало дванадцять чоловік, а зараз, вночі, лише троє. Зазвичай кожен сидів на своєму місці, але сьогодні увечері, ніби позамерзавши, згуртувалися навколо центрального пульта.

Гейр та Еббе, як завжди, сперечалися про перегони. Так тривало вже вісім років, й нікому навіть на думку не спадало, що можна робити ставки кожному за себе.

А власне Ула набагато більше переймався трансформаторною підстанцією на Кіркевейєн, що між Уллеволсвейєн та Согнсвейєн.

– Т-один перевантажена на тридцять шість відсотків. Решта, від другої до четвертої – на двадцять дев’ять, – мовив він.

– Боже, оце люди затопили, – мовив Гейр. – Чи позамерзати бояться? Адже ж ніч за вікном, чом би не позгортатися калачиком під пуховими ковдрами? Солодка помста у кубі? У тебе що, клепки повилітали?

– Люди не збавлятимуть опалення уночі. Не у цій країні, – мовив Еббе. – У нашій країні у людей грошей – хоч греблю гати.

– Все це погано скінчиться, – зітхнув Ула.

– Припини. Додамо нафти, й все гаразд, – мовив Еббе.

– Я про Т-один. – Ула клацнув по моніторові. – Стрілка показує на 680 ампер. А номінальне навантаження – 500.

Еббе тільки й встиг промовити: «Розслабся», як завив сигнал тривоги.

– Трясця! – вилаявся Ула. – Саме так, накрився. Подивися за списком. Викликай чергового монтера.

– Дивись, – мовив Гейр. – Т-два теж гаплик. Й Т-три вже на межі.

– Овва! – закричав Еббе. – Закладаймося, що Т-чотири…

– Пізно, йому теж гаплик, – мовив Гейр.

Ула поглянув на оглядову мапу.

– Гаразд, знеструмлені нижній Согн, Фагерборг та Бішлет.

– Закладімося щодо того, що5 накрилося? – мовив Еббе. – Ставлю тисячу, що то кабельна муфта.

Гейр примружив око.

– Вимірювальний трансформатор. Стане й п’яти сотень.

– Припніть язики! – прогримів Ула. – Еббе, телефонуй пожежникам, закладімося, що там горить!

– Згода, – мовив Еббе, – на двісті?

Коли у палаті згасло світло, стало так темно, що Юнові здалося, наче він осліп. Мабуть, зоровий нерв пошкодило ударом, а наслідки виявилися лише зараз. Однак у коридорі відразу почулися крики, у темряві проступили обриси вікна, й він збагнув, що просто згасло світло.

Скрипнув стілець, двері відчинилися.

– Агов, ти тут? – спитав хтось.

– Так, – озвався Юн несподівано високим голосом.

– Я піду подивлюся, що сталось, нікуди не йди, добре?

– Гаразд, тільки…

– Слухаю.

– Хіба вони не мають аварійного генератора?

– Гадаю, мають. В операційних та в інтенсивній терапії.

– Зрозуміло…

Слухаючи, як віддаляються кроки поліцейського, Юн дивився на зелений сигнал «Вихід» над дверима. Це знов нагадало йому про Рагнхільд. Тоді все теж почалось у темряві. Повечерявши, вони вийшли у нічний Фрогнерпарк, зупинилися на безлюдному майданчику перед Монолітом і звернули погляди на схід, у бік центру. Й він розповів їй добре відому історію про те, як Густав Вігеланн, чудний скульптор з Мандала, згодився прикрасити парк своїми скульптурами за умови, що парк розширять, а Моноліт стоятиме симетрично до церков навколо, а головна брама виходитиме просто на Уранієнборгську церкву. Коли представник муніципалітету заперечив, мовляв, парк пересунути неможливо, Вігеланн вимагав пересунути церкви.

Увесь цей час вона пильно спостерігала за ним, а він міркував про те, яка ця жінка сильна й розумна, аж страшно.

– Я змерзла, – мовила вона, закутуючись у пальто.

– Може, повернемо… – повів він, але вона, поклавши долоні йому на потилицю, підвела голову до нього. Він ніколи не бачив таких дивовижних очей, як у неї. Блакитні, майже бірюзові, з такими ясними, чистими білками, що бліда шкіра видавалася смаглявою. Й він учинив так, як завжди, зігнув спину, нахилився. І враз її язик прослизнув у його рот: вологий, гарячий, настирний, містична анаконда, що звивається навколо його язика, намацуючи піднебіння. Він відчув гарячий дотик просто крізь товсту вовну фретексовських штанів, коли її рука дивовижно правильно лягла саме на те місце.

– Ну ж бо, – прошепотіла вона йому у вухо, поставивши ногу на паркан, він опустив очі й, перш ніж звільнився, зауважив пролиск білої шкіри вище краю панчохи.

– Не можу, – пробурмотів він.

– Чому? – простогнала вона.

– Я дав обітницю. Господові.

Вона глянула на нього, спочатку спантеличено. Потім очі пойнялися вологою, й