Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Без господаря

Петрович тримав Сірого на руках ще маленьким, сам колись його забирав із приватного зоопарку в Самборі. Їхав у ті місця тоді вперше, але потрібне господарство знайшов одразу, припаркувався біля автівок, проминув металеві огорожі, з-поза яких вгодовані страуси тягнули до відвідувачів довгі шиї та кумедні дзьоби, кліпали безбарвними прямими віями над банькатими очима, викликаючи дитяче веселе вищання, – й повернув наліво. А тут справжній тобі зоопарк, навіть ведмідь є: розхитується вправо-вліво у своїй клітці, ударом лапи випихає назовні висувну шухлядку, йому вкидають туди жмут трави й повертають на місце, ведмідь траву вихоплює довгими жовтими пазурами, закидає в пащу – й знову шухлядою гримить, атракцію влаштовує.

А от і вовче сімейство. Петрович став навпроти їхнього вольєра, спостерігаючи за парою та їхніми дитинчатами. Переносний пластмасовий контейнер погойдувався у нього в руці, а за півтори сотні кілометрів, біля ошатного мисливського будиночка, на вовченя вже чекав спеціально облаштований просторий вольєр. Господар побував у цьому зоопарку за кілька днів перед тим, вподобав собі одне вовченя і про все домовився. Залишалося забрати малюка додому.

У куті великої клітки, у земляній заглибині, лежала вовчиця в позі сфінкса. Біля неї бавилися четверо сіро-бурих дитинчат, перевертали одне одного на спини, кусалися й скімлили. Незворушна вовчиця не звертала на цей шарварок жодної уваги, голову тримала гордовито, дивилася кудись над головами людей. В іншому куті, повернувшись спиною до глядачів, спав вовк, дрібніший за самку. Петрович спробував визначити, яке вовченя поїде з ним, і не зміг. Вони були подібні між собою і до батьків. Усі мали сіре широке чоло, білі щоки, шерсть з виразним рудуватим відтінком, наче присипану золотавим пилом. Придивившись, Петрович визначився з враженням: ці вовченята нагадували йому сіро-руді вербові «котики» вздовж дороги. Як він знатиме, який з них господарів?

– А непогано тато бавить діти, га? – сказав хтось поруч.

Петрович озирнувся: до нього звертався чоловік у робочому комбінезоні, доглядальник за мешканцями зоопарку. Відставив убік шуфлю й відро, кивнув привітно.

– Тато?… – перепитав Петрович.

– Авжеж. Дає вовчиці відпочити. Бо та малеча замордувала свою матір. А на батькові довго не потовчешся, як гиркне – вмить з нього злітають і між собою бавляться.

Петрович перевів погляд на клітку. Ти диви… То це, виходить, не вовчиця з вовченятами, а вовк. А вовчиця спить собі неподалік. Хто б міг подумати…

– Мене про вас попередили, – далі веде чоловік у комбінезоні. – То як? Сюди забиратимете? До цієї… – він кивнув на пластиковий контейнер, – до цієї стаєнки? Зараз вам вашого винесу.

Він упевнено відчинив клітку, зайшов досередини, примовляючи якісь невиразні заспокійливі напівслова-напіввигуки, – вмить підхопив одного й виніс назовні, зачинивши за собою двері на клямку.

– Бачте, білі щічки? Ваш.

Це було позаминулого року у квітні. Господар тоді часто бував у своїх угіддях; приїжджаючи, одразу йшов до Сірого. Він його так назвав, незважаючи на виразну рудизну, і вовчук слухняно, у кілька етапів, посірів, відповідно до імені. Господар бавився з Сірим, давав йому палицю в зуби, сам брався за кінці обома руками – й нумо мотиляти з боку в бік. Сірий мертво чіплявся в дерево гострими зубами, намагався видерти палицю з рук, гарчав. Якось навіть хапнув господаря за пальці – й дістав по носі патиком. Боляче. Відбіг, не второпавши, чому весела гра так несподівано й недобре закінчилася: чи він погано тримався зубами за той патик?

Петрович доглядав не лише за Сірим та його просторим вольєром. У лісі стояли годівнички та вишки для відстрілу кабанів, усе потребувало уваги та хазяйських рук. Платив господар скупувато, проте вчасно. Петровичу вистачало. А пенсію віддавав сину. Він колись потрапив у це господарство на одне літо, а затримався на кілька років, уже й не знав, що робитиме в місті…

Охоронець Степан, із місцевих, був наче на службі у якійсь охоронній фірмі, але тут-таки й жив, чекав, коли господар із приятелями-гостями приїде на чергові розваги. Напалював для них сауну, готував альтанку над невеличким ставком, замовляв вечерю в місцевої весільної господині. Сірий був гордістю господаря: крупний хижак з білими бакенбардами, сіра шерсть грає на сонці золотими полисками, ноги високі, хвіст грубий, погляд важкий. А поза тим слухняний як пес, він господаря не забував, як побачить за тиждень-два – починає вздовж вольєра бігати, жалісно й нетерпляче скавучати. Дозволяв навіть долоню опускати собі на голову, завмирав, очі мружив.

А на Петровича не раз гарчав. Ставився до нього, як до нижчого у своїй ієрархії. Це було видно з усього. Хоча саме Петрович його годував, за ним прибирав, а все ж Сірий лише зневажливо дозволяв йому опікуватися собою, дивився вовком, інакше й не скажеш, – голову опустить і важким незмигним поглядом гіпнотизує свого доглядальника, аж мурашки по спині біжать.

А цього березня все змінилося. Господар зателефонував, сказав коротко: їду звідси, надовго. Дуже надовго, кахикнув. Приїде новий власник. З охороною вже домовилися, Степан у курсі. Що ще? Вовка йому не треба. Віддай комусь чи випусти, або собі забери. Чи продай. Що хочеш, те й роби – він твій. Дякую, Петровичу, за роботу.

Охоронець Степан поділився інформацією: вчасно господар крутонувся зі своїми справами, більш-менш усе залагодив. Це він ще легким переляком відбувся, кажуть, у нього великі неприємності, а тепер шукай вітру в полі. Європа велика…

А у Петровича свої гризоти – і роботу втратив, і Сірого не знати, куди лаштувати. Кому ця дорога забавка потрібна? Вирішив нічого не робити наразі, до приїзду нового хазяїна. Але дні спливали, вовка не було чим годувати, на м’ясокомбінаті, куди Петрович їздив дотепер по кості, тельбухи та третьосортне м’ясо для хижака, йому більше нічого не давали. А купувати за свої лише на два рази й вистачило.

Грошей взагалі не було. До пенсії Петрович уже рахував дні, попередивши своїх про втрату роботи. Невістка незадоволено помовчала на тому кінці телефонного зв’язку, а тоді: думайте, тату, на те й голова на плечах, аби думати. А що ж тут надумаєш? У молодих-здорових із цим ділом не дуже, як трапиться добра робота з хорошою оплатою – тримаються за неї обома руками, а як копійчана, то й взагалі не беруться… Для Петровича навіть копійчаної не було.

Він прибирав у вольєрі, вичищав по кутах драпаком, коли Степан-охоронець вийшов до нього, не випускаючи з рук горнятка з кавою:

– Чуєш, Петровичу, за три дні новий господар приїде. Щойно дзвонив. Розпорядився, аби вольєр приготували – парочку муфлонів завезуть. Прикинь, кардинальна зміна