Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

Ніч з темної поволі ставала сірою.

Наближався ранній липневий світанок. З будинку вже виносили накрите тіло небіжчика. Поліціянти, проводжаючи ноші поглядами, стиха перемовлялися, зиркаючи чомусь ще й на Клима. Стало незатишно, він повів плечима.

– Що у вас складається, пане Кошовий?

Схоже, комісарів гнів починав мінятися на милість.

– Ігнатій Ярцев іде від Сойки, – пояснив Клим. – Вичікує, за деякий час повертається. Уже потай, крізь прочинене вікно. Адвокат не чекав такого повороту подій. Та все ж не дається. Коротка сутичка, Ярцев притискає його до підлоги, стріляє, вбиває. Але гроші лишаються у квартирі, причому – не так надійно сховані, як можна припустити.

– А це ви звідки знаєте?

– Бо їх знайшли злодії, котрі залізли в помешкання вже після того, як Сойку вбили. Ними були Любко Ціпа і знайомий вам та мені батяр Зенек Новотний. Знайшовши саквояж і прихопивши до купи коштовний золотий годинник, вони вибралися з квартири, дуже втішені й налякані водночас. Та мали надію: у разі чого крадіжку та вбивство спишуть на одну особу, якщо, звісно, виявлять крадіжку. Й ніхто з них під підозру не потрапить.

– Я не почув, чому ви вважаєте саме ці події дійсними, пане Кошовий.

– Відповідь – отам, – Клим кивнув на садибу. – Якби Ціпа не потягнув грошей, котрі не йому призначені, Ігнатієві Ярцеву не було б до нього жодного діла. А те, що Любко та Зенек обчистили помешкання пана Геника тієї ночі, я дізнався кілька годин тому. Ось чому опинився тут, на Клепарові.

– Не розумію.

– Пояснюю. – Зараз Кошовий ступав на тонкий лід. – Коли відтворив та прочитав записку, осінило: у квартирі Сойки зберігалися грубі гроші, після його вбивства їх не знайшли. Бо не шукали. Не знала поліція про цей факт. Далі міркував так, – віко смикнулося, та Клим не зважав, захоплюючись: – Злодії одним годинником, знайденим у кишені зухвалого батяра, навряд чи обмежилися. Гроші напевне так само в них. Тоді уявив собі Ігнатія Ярцева. Трошки, зовсім трошки, пане Віхуро, знаючи звичаї таких людей, стикаючись із ними в Києві й читаючи про них у російських газетах, зрозумів: охоронець не заспокоїться. Ритиме носом львівську бруківку, але крадіїв знайде й покарає, забравши гроші назад. Узагалі-то це справа честі, його та Князєва.

– Ви забиваєте мені баки, – комісар знову почав дратуватися. – Чому не покликали поліцію, доповідаєте про вашу знахідку тільки зараз, при місяці поруч із трупом?

– Карайте, – зітхнув Кошовий, усім своїм виглядом демонструючи безмежне й глибоке каяття. – Закрутило шило в сраці, як у нас кажуть. Хотів сам усе розвідати до кінця. Й принести вам на таці, в подарунок. Марнославний я, гріх це, та хто не без гріха… Через пиху влипнув в історію.

– Докладніше, прошу пана.

– Ви ж знаєте, мене обікрали батяри. Я з дня на день їх шукав. Заразом цікавився місцями, де вони найчастіше збираються. Так дізнався про ресторанчик «Воша» у Верхньому Личакові.

– Відоме місце, – схоже, комісар почав потроху вірити.

– Я там бував раніше, кілька разів. Зі мною ніхто не хотів особливо балакати, зрозуміло. Але тепер мені було з чим іти туди знову. Дочекався ночі, вибрався через вікно. Думав назад так само повертатися. Словом, поговорив знову з тамтешніми завсідниками-батярами. Пояснив, хто і що загрожує. Розрахунок, пане комісаре, наївний, та цілком імовірний: злодій чи злодії, котрі лишилися на волі і переховують гроші, здадуть їх поліції. Підкинуть записку, де вкажуть, хто насправді міг убити Сойку. Потім вступаю я, ніби між іншим хвалюся несподіваною знахідкою, ось цією розпискою. Далі вже справа поліційної техніки.

Віхура невдоволено пирхнув:

– Дурниця. Дитячі забавки.

– Може, й так, – легко визнав Клим. – Навіть напевне так, пане комісаре. Загрався, є таке. Дозвольте не називати імен тих, хто зрештою підказав, де шукати Любка Ціпу. Погодимося – я знайшов його ледь охололий труп і міг утекти від неприємностей, – проте вирішив дочекатися поліції. І так само не змушуйте мене казати, в який спосіб про вбивство на Клепарові стало відомо. Слово честі – у світлі того, що й чому сталося, явно не причетні до злочину люди не мають для вас зараз жодного значення.

Марек Віхура пом’яв списаний аркуш пучками пальців. Замислено заховав у кишеню піджака. Потер підборіддя, потім – усе лице.

– Вірно ви сказали, пане Кошовий. Мені давно треба виспатися. – Пауза. – Лишається зрозуміти, чому Ярцев не забрав грошей. А лишив, аби вони стали здобиччю Зенека з Любком. Щось скажете?

Проскочив. Пронесло. Війнуло протягом підозри – та й по всьому.

– Лише припущення, чергові, – мовив Клим. – Виходжу, знову ж таки, зі свого знання характеру та звичок Сойки. Він міг, наголошую, – лише міг почати з Ярцевим ризиковану гру. Виграти час, не віддавати скарб одразу. Хтозна, скільки часу охоронець не тримав Сойку в полі зору. Спробуємо уявити: пізно ввечері Ярцев, мов примара, залазить через вікно й починає трусити адвоката – гроші на бочку. А пан Геник у відповідь – тихо, мовляв. Не такий я дурний. Узяв на себе відповідальність, то й несу. Нема їх у квартирі. Заховав деінде. Коли встиг, питаєш? А не твоє собаче діло! Ще раз – подібна поведінка, такі от ходи цілком у стилі Євгена Павловича. У критичних ситуаціях блефував, ішов напролом. Часто, дуже часто це йому вдавалося.

– Відомо, знаємо, – кивнув Віхура, закликаючи при цьому поліцейських у свідки. – А тепер, пане Кошовий, я закінчу за вас. Блеф спрацював наполовину, до болю знайома історія. Ярцев вирішив – Сойка назвав із переляку справжнє місце. Й вирішив позбутися його тут же, на місці. Бо все одно виніс вирок, не збирався вертатися. Тим часом омріяні гроші лежали під носом. Убивця не міг припустити такого. Коли ж він пішов, за якийсь час доля привела в лиховісну квартиру двох злодіїв, один із них ще й батяр. Вони легко відшукали несподіваний для себе скарб, забралися геть. Причому Новотний навіть не сподівався на таку здобич. Нарешті, після відходу крадіїв до помешкання знову повернувся убивця, вже спіймавши облизня.

– Я не помітив слідів великого трусу, – вставив Клим. – Хоч Ярцев шукав утрачене, не інакше.

– Він подивився тільки там, де справді можна заховати саквояж. Не забувайте – поліцію треба було збити зі сліду. Ретельний обшук міг навести на думку – щось шукали, і це не звичайне пограбування. До того ж картина злочину таки нагадувала самогубство. Ну, все це припущення. Хай дуже близькі, як на