Читати книгу - "Меч приречення"

помітно почервонів Горицвіт. Натомість Оченя радісно засміялася, раптом закинула йому руки на шию і голосно цмокнула в щоку. Відьми́н здивувався, але не так, щоб дуже. Колега Горицвіта по фаху не могла аж надто відрізнятися від нього в сенсі передбачуваності.

— Горицвіте, ти старий баляндрасе, — сказала Ессі, далі обіймаючи барда за шию. — Яка я рада, що бачу тебе знову, при доброму здоров’ї і повному розумі.

— Ех, Паяцинко[45], — Горицвіт обхопив Ессі за талію, підняв і закрутив довкола себе, аж сукня зафуркотіла.

— Ти була чудовою! Богами присягаюсь, давно вже я не чув такого гарного лихослів’я. Ти сваришся ще гарніше, аніж співаєш! А виглядаєш просто надзвичайно!

— Я тебе скільки разів просила, — Ессі дмухнула на пасемко і стрільнула оченям у Геральта, — не називай мене Паяцинкою, Горицвіте. Окрім того, давно пора, щоб ти відрекомендував мені свого товариша. Наскільки бачу, він до нашого братства не належить.

— Богове, охороніть, — засміявся трубадур. — Він, Паяцинко, не має ні голосу, ні слуху, а зримувати вміє хіба що «пити» і «рити». Це представник цеху відьми́нів, Геральт із Ривії. Геральте, підійди, поцілуй Оченя у білую ручку.

Відьми́н підійшов, не дуже знаючи, як повестися. Цілувати у білую ручку, точніше, в перстень, слід було винятково дам, почавши від герцогинь і вище, при цьому належалося приклякнути. А щодо невіст станів нижчих, то цей жест на півдні вважався недвозначно еротичним і, як такий, був зарезервований лише для закоханих пар.

Але Оченя розвіяла його сумніви, охоче й високо витягнувши долоньку, а пальчики опустивши вниз. Він незграбно взяв долоньку і вдав поцілунок. Ессі, все ще не зводячи з нього свого гарного ока, зашарілася.

— Геральт із Ривії, — сказала. — Ти, Горицвіте, обертаєшся у неабиякому товаристві.

— Шана для мене, — забелькотів відьми́н, розуміючи, що риторичним даром дорівнює Друхардові. — Пані…

— До дідька, — пирхнув Горицвіт. — Не сором Оченя тим заїканням і титулуванням. Її ім’я Ессі, його ім’я Геральт. Кінець рекомендації. Паяцинко, переходьмо до суті справи.

— Як ще раз назвеш мене Паяцинкою, вріжу по вуху. До суті якої справи ми повинні перейти?

— Мусимо встановити, як співати. Я пропоную по черзі, по кілька балад. Заради ефекту. Очевидно, кожен співає власні балади.

— Годиться.

— Скільки Друхард тобі платить?

— Тебе це не обходить. Хто перший?

— Ти.

— Гаразд. О, гляньте, хто до нас завітав. Його високість принц Агловаль. Саме входить, подивіться.

— Хе, — втішився Горицвіт. — Якісний рівень публіки зростає. Хоча, з іншого боку, розраховувати на нього марно. Скупердяга. Геральт не дасть мені збрехати. тутешній принц страх як не любить платити. Наймає, звісно. А от із платою гірше.

— Я чувала те-се, — Ессі, дивлячись на Геральта, відкинула зі щоки пасемко. — Розмовляли про це і в порту, і на пристані. Знаменита Ш’єєназ, правда?

Агловаль коротким кивком голови відповів на глибокі поклони придверного натовпу, майже одразу пішов до Друхарда і відтягнув його у куток, давши знак, що не очікує на почесті та поклоніння в центрі залу. Геральт краєм ока спостерігав за ними. Розмова була тихою, але помітно було, що обидва схвильовані. Друхард часто обтирав чоло рукавом, крутив головою, чухрав шию. Задавав питання, на які принц, понурий і похмурий, відповідав, знизуючи плечима.

— Його Високість принц, — тихо мовила Ессі, присуваючись до Геральта, — виглядає схвильованим. Невже знову сердечні справи? Розпочаті сьогодні зранку непорозуміння зі знаменитою сиреною? Як гадаєш, відьми́не?

— Можливо, — Геральт скоса глянув на поетку; її питання застало його зненацька і чомусь роздратувало. — Що ж, кожен має свої особисті проблеми. Але не всі люблять, щоб про ці проблеми співали на ярмарках.

Оченя трішки зблідла, дмухнула на пасемко і з викликом зиркнула на нього.

— Це кажучи, ти мав намір мене образити чи вразити?

— Ні те, ні інше. Я лишень хотів випередити наступні питання щодо проблем Агловаля і сирени. Питання, на які я не уповноважений відповідати.

— Розумію, — гарне око Ессі Давен ледь відвологло. — На майбутнє я тебе перед такою дилемою не ставитиму. Не задам більше жодного питання, яке намірялася задати, і яке, чесно кажучи, трактувала лише як вступ і запрошення до милої розмови. Що ж, тепер цієї розмови не буде, — можеш не боятися, на жодному ярмарку її змісту не виспівають. Було приємно, щасти.

Вона швидко відвернулася і пішла в бік столів, де одразу ж радо її привітали. Горицвіт переступив з ноги на ногу і значуще кашлянув.

— Не скажу, Геральте, щоб ти повівся зразково чемно.

— По-дурному вийшло, — згодився відьми́н. — Справді, я її образив, зовсім безпідставно. Може, піти за нею і перепросити?

— Облиш, — промовив бард і повчально додав. — Ніколи не буде другої нагоди справити перше враження. Ходи, краще пива нап’ємося.

Вони не встигли напитися пива. Через групу балакучих міщан пропхався Друхард.

— Пане Геральте, — сказав. — Звольте. Його Високість хотів би з вами порозмовляти.

— Вже йду.

— Геральте, — Горицвіт ухопив його за рукав. — Не забудь.

— Про що?

— Ти обіцяв прийняти будь-яке завдання, без витребеньок. Ловлю тебе на слові. Як ти це висловив? Трішки жертовності.

— Добре, Горицвіте. Але звідки ти знаєш, чи Агловаль…

— Я таке крізь стіни бачу. Пам’ятай, Геральте.

— Добре, Горицвіте.

Вони разом із Друхардом пішли в куток зали, подалі від гостей. Агловаль сидів за низьким столом. Сусідив із ним строкато вбраний засмаглий чоловік із короткою чорною бородою, якого Геральт раніше не бачив.

— Знову ми бачимося, відьми́не, — почав принц. — Хоча я ще сьогодні вранці присягався, що більше бачити тебе не хочу. Але іншого відьми́на під рукою немає, мушу обійтися тобою. Познайомся із Целестом, моїм урядником та управителем у всьому, що стосується пошуку перлів. Кажи, Целесте.

— Сьогодні вранці, — тихо сказав засмаглий, — надумав я розширити пошук за звичайні крайниці[46]. Один човен пішов далі на захід, за мис, у бік Драконячих Ікол.

— Драконячі Ікла, — втрутився Агловаль. — Два великі вулканічні рифи на кінці мису. Їх видно з нашого узбережжя.

— Атож, — підтвердив Агловаль. — Так-то ми тамтуди не плавали, бо вири, каміння, нуркувати небезпечно. Але на узбережжі перлів чимраз менше. То й пішов туди один човен. Семеро люда залоги, двох моряків, п’ятеро нурців, із них одна жона. Коли не вернули ввечорі, почали ми непокоїтися, хоч море таке було спокійне, як оливою злите. Вислав я кілька бистрих скіфів і зразу ж ми ізнайшли човен, що в морі дрейфував. У човні нікого не було, ані живої душі. Камінь у воду. Не відомо, що притрафилося. Але бійка там була, певна річ. Сліди були…

— Які? — відьми́н примружив очі.

— А такі, що вся палуба крів’ю була збризкана.

Друхард засичав і