Читати книгу - "В сталевих грозах"

як кремезний єфрейтор з восьмої роти незворушно кладе рушницю в розколений стовбур дерева; за кожним пострілом нападник валився додолу. Інші спочатку отетеріли, а потім, як зайці, почали метатися під вогнем туди-сюди, поміж хмарками куряви, що здіймались від куль. Частину ми підстрелили, решта повскакували у вирви, щоб пересидіти там до темряви. Наступ дуже швидко захлинувся; вони дорого за нього заплатили.

Коло одинадцятої над нами почали все нижче кружляти літаки з кокардами на крилах, але ми відігнали їх інтенсивним вогнем. Посеред цієї шаленої стрілянини мене дуже розсмішив один боєць, який прийшов мені доповісти, що пострілом з рушниці підпалив ворожого літака.

Відразу після того, як ми зайняли дорогу, я послав повідомлення в штаб і попросив підтримки. Пополудні на підсилення підтяглися піхотні чоти, сапери й кулемети. Згідно з тактикою Старого Фріца[36], все це кинули на переповнену передову. Час від часу англієць косив наших, що необережно переходили дорогу.

Десь коло четвертої почалася вкрай дошкульна стрілянина шрапнеллю. Заряди прицільно метали на саму дорогу. Без сумніву, летуни вже виявили нашу нову лінію спротиву, тож заповідалися нелегкі години.

І справді: невдовзі вже почався потужний обстріл легкими й важкими снарядами. Ми лежали близько один біля одного, в переповненій, прямій, як шнурок, придорожній канаві. Вогонь танцював у нас перед очима, гілки та грудки глини свистіли над головами. Ліворуч від мене спалахнула вогненна блискавка, залишивши по собі білу, ядушну пару. Я на чотирьох підповз до сусіда. Він уже не ворушився. Кров сочилася з багатьох ран, пробитих вузькими, ламаними осколками. Та й трохи далі праворуч були важкі втрати.

За півгодини все стихло. Ми притьмом копали глибокі нори в пласкій заглибині канави, щоби при наступному штурмі мати принаймні захист від осколків. При цьому наші лопатки натикалися на рушниці, ремені й гільзи від патронів з 1914 року — ознака того, що ця земля не вперше всотувала кров. Тут билися добровольці з Лянґемарку.

Коли вже сутеніло, нас ще раз щедро пригостили. Я причікнув поряд із Кіусом у сидячій норі, яка коштувала нам не однієї водянки на долонях. Земля хиталась, як корабельна палуба, від близьких і дуже близьких ударів. Ми готувалися до кінця.

Насунувши каску глибоко на чоло, я пережовував люльку, не відводив погляду від дороги, на якій уламки заліза, спадаючи, викрешували іскри об каміння, і з успіхом набирався відваги у власних філософуваннях. Химерні думки шугали в моїй голові. Скажімо, я жваво розмірковував про французький копійчаний роман «Le vautour de la Sierra»[37], який потрапив мені до рук у Камбре. Кілька разів мугикав я слова Ариосто: «Велике серце не боїться смерті, коли б та не прийшла, аби лиш славна»[38]. Це викликало якесь приємне сп'яніння, подібне до того, яке переживаєш на «відьомських гойдалках». Коли снаряди давали вухові трохи перепочити, я чув уривки прекрасної пісні про Чорного Кита в Аскалоні[39] й був переконаний, що мій приятель Кіус здурів. Кожен божеволіє по-своєму.

Наприкінці обстрілу мені в руку вдарив великий осколок. Кіус присвітив своїм кишеньковим ліхтариком. Ми виявили тільки неглибоку подряпину.

Після півночі замжичило; полкові патрулі, який тим часом підтягнувся, добравшись до Кам'яного потоку, виявили там лише наповнені багном вирви. Ворог відійшов за потік.

Виснажені напругою цього несамовитого дня, ми всі, крім виставлених для охорони вартових, позабивалися в наші нори. Я накрив собі голову пошматованою шинеллю загиблого товариша й запав у неспокійний сон. На світанку я прокинувся від холоду й виявив, що перебуваю у вельми сумному становищі. Дощ лив, як з відра, і стоки з дороги затопили дно моєї сидячої нори. Я спорудив невеличку дамбочку й вичерпував з мого пристановища воду накривкою від казанка. В міру прибування води я накидав на мій витвір землі, верства за верствою, аж поки нарешті вутла споруда не втримала натиску, й брудний потік, булькочучи, залив мою сидячу діру по вінця. Доки я намагався виловити з багнюки пістолет і каску, тютюн з хлібом уже попливли придорожньою канавою; решту її мешканців спіткала така сама доля. Тремтячи від холоду, промоклі до рубця, ми стояли, прекрасно усвідомлюючи, що перший же обстріл застане нас у цій придорожній багнюці геть беззахисними. То був злощасний ранок. Я знов пересвідчився, що жоден артилерійський вогонь не здатен так остаточно зламати сили до спротиву, як мокрява й холоднеча.

Втім, у довготривалій перспективі битви ці затяжні дощі виявились справжнім даром Божим, бо саме через них англійський наступ затнувся вже в перші, найважливіші дні. Ворогові доводилося долати своєю артилерією заболочену зону вирв, у той час як ми могли підвозити боєприпаси неушкодженою дорогою.

Об одинадцятій перед полуднем, коли нас уже охопив відчай, з'явився ангел-спаситель в особі зв'язкового, що приніс наказ, аби полк зібрався в Кокі.

На зворотному марші ми побачили, як тяжко було підтримувати зв'язок з передовою у день наступу. Вулиці були забиті людьми й кіньми. Біля кількох подірявлених, як терка, гарматних щитів, стояли, перегороджуючи шлях, дванадцять жахливо покалічених коней.

На мокрій від дощу галявині, над якою зависали поодинокі молочно-білі хмарки шрапнелі, зібралися рештки полку. Там стояла купка завбільшки з роту, з кількома офіцерами в центрі. Які втрати! Майже всі офіцери й рядовий склад двох батальйонів. Ті, хто вижив, стояли з похмурими поглядами під струменями дощу й чекали на розквартирування. Потім ми обсихали в дерев'яному бараку, збившись навколо розжареної печі, а при вигляді ситного сніданку в нас знову прокинулася охота до життя.

Надвечір в селі розривалися снаряди. В один із бараків влучила бомба й убила кількох бійців Третьої роти. Не зважаючи на обстріл, ми скоро повкладалися з єдиною надією, що нас не викинуть знову на дощ для контратаки чи нагальної оборони.

О третій ранку надійшов наказ відходити. Всіяною трупами й розстріляними машинами дорогою ми марширували на Стаден. Куди не глянь, скрізь лютував вогонь; ми бачили вирву від одного-єдиного удару з дванадцятьма мерцями навколо. У Стадені, такому живому в часі нашого першого прибуття, стояло багато розбитих будинків. Спорожнілий ринок ущерть усіяний потрощеним домашнім начинням. Одна родина разом із нами покидала містечко, тягнучи за собою корову — єдине своє майно. То були прості люди; у чоловіка була дерев'яна нога, жінка вела за руку заплаканих дітей. Безладний гамір за спиною ще більше підкреслював цю сумну картину.

Рештки другого батальйону розмістили в самотньому дворищі, яке ховалося серед налитих, колосистих полів за густим живоплотом. Там мені передали командування сьомою ротою, з якою мені суджено було вже