Читати книгу - "В сталевих грозах"

годину з'явились чергові з їжею і принесли нашій маленькій, змалілій до двадцяти бійців роті, теплу юшку, м'ясо з бляшанки, каву, хліб, тютюн і шнапс. Ми добряче поїли й пустили колом пляшчину «дев'яностовосьмиградусної». А потім віддалися сну, якому, однак, неабияк перешкоджали хмари комарів від струмка, снаряди і — вряди-годи — газові обстріли.

Після такої неспокійної ночі я заснув так міцно, що моїм людям довелося мене будити, коли вранішнє наростання вогню почало викликати в них тривогу. Вони доповіли, що з переднього краю вже вертаються розпорошені бійці зі звісткою, що передова залишена, і ворог наступає.

Вірний давній солдатській заповіді «Добрий сніданок тримає душу в тілі», я спершу підкріпився, викурив люльчину, а тоді вже вийшов подивитися, що ж там діється.

Видимість була не найкраща, бо все було затягнуте густим димом. Вогонь щохвилини тужавів і невдовзі сягнув апогею, при якому збудження, не здатне до ще більшого нагнітання, поступається місцем мало не веселій байдужості. Грудки землі безупинно періщили по даху, двічі зачепило й саму споруду. Запалювальні гранати здіймали тяжкі молочно-білі хмари, з яких на землю сипалися вогняні снопи. Шматок такої фосфорної маси ляпнув на камінь перед моїми ногами й горів ще кілька хвилин. Пізніше ми чули, що вражені нею люди катулялися по землі, не в змозі загасити вогонь. Бомби сповільненої дії з ревом врізалися в землю, здіймаючи пласкі гриби землі. Клубища газу й туману сунули тяжко над полем. Десь попереду застрекотіли рушничні й кулеметні постріли — знак, що ворог підібрався вже дуже близько.

Внизу, в улоговині потоку, якась групка людей пробиралася вбрід крізь хилиткий ліс зметеної догори твані. Я впізнав командира батальйону, капітана фон Бріксена, який з перев'язаною рукою спирався на двох санітарів, і поспішив до нього. Він поспіхом крикнув, що ворог напирає, і закликав чим швидше ховатися в укриття.

Незабаром вже перші піхотні кулі ляскали в довколишні вирви й плющилися об рештки мурів. Усе більше фігур розчинялися з лайкою в димі за нами, в той час як шалений вогонь свідчив про запеклу оборону тих, хто стримував наступ попереду.

Час настав. Треба було боронити Щурячу фортецю, і я дав зрозуміти людям, з яких дехто невдоволено скривився, що про відступ не може бути й мови. Залога розташувалася при бійницях, а єдиний наш кулемет встановили у віконній амбразурі. Одну вирву призначили на перев'язочний пункт, туди поставили санітара, якому відразу припало багато роботи. Я теж підняв з землі нічийну рушницю і повісив на шию стрічку патронів.

Оскільки нас було жменька, я спробував підсилитися людьми, що у великих кількостях блукали без командирів. Більшість охоче відгукувалися на наші заклики, раді, що можуть приєднатися, в той час як інші, на мить застигши у ваганнях і побачивши, що в нас тут нема на що сподіватися, квапилися піти далі. В таких ситуаціях делікатність зайва. Я наказав зігнати їх силою.

Вони підходили поволі, притягнені магічною дією наставлених цівок, хоча з їхніх мін було видно, як неохоче вони складають нам товариство. Чулися прокльони, патякання, більш чи менш розважливе вмовляння.

— Але ж у мене навіть нема рушниці!

— То дочекайтеся, поки когось застрелять!

Під час несамовитого кульмінаційного вогню, коли в руїни нашої споруди кілька разів попадали снаряди, й уламки цегли тарабанили згори по наших касках, мене в спалаху страхітливого удару кинуло на землю. На превеликий подив залоги, я підхопився неушкоджений.

Після цього потужного фінального акорду все трохи заспокоїлося. Снаряди пролітали над нами й приземлялись на дорогу, що сполучала Лянґемарк з Біксшооте. Але нам від цього було не легше. Дотепер ми не бачили за деревами лісу; небезпека насувалася на нас така грізна й багатолика, що ми не в змозі були її усвідомити. Після того, як гроза відступила, в кожного з'явився час налаштуватись на те неминуче, що мало статися.

І воно сталося. Рушниці попереду змовкли. Оборонців розбито. З куряви виринув щільний ланцюг стрільців. Мої люди стріляли, причаївшись, із-за руїн, цокотів кулемет. Нападники вмить, наче їх змило, зникли у вирвах і сковували нас своїм вогнем. Справа і зліва напирали міцні загони. Скоро ми опинилися в оточенні стрільців.

Становище було безнадійне; не було ані найменшого сенсу жертвувати бійцями. Я віддав наказ відступати. Але відводити втягнутих у запеклу перестрілку людей — тепер це було непросто.

Під прикриттям довгої хмари диму, що лежала в балці, ми втекли, почасти через потоки, де вода сягала нам майже по пояс. Хоча коло вже майже замкнулось, нам все таки вдалось обережно вислизнути з нього. Я покинув цю маленьку фортецю останнім, підтримуючи лейтенанта Гьолеманна, який, з тяжкою кривавою раною на голові, відпускав жарти стосовно своєї безпомічності.

Перетинаючи дорогу, ми наштовхнулися на Другу роту. Кіус, який почув від поранених про наше становище, не тільки з власної волі, а й за наполяганням своїх людей, кинувся нас витягати.

Без наказу. Це нас дуже зворушило й викликало таке радісне піднесення, в якому ми ладні були хоч гори перевертати.

По короткій нараді ми постановили зупинитися і чекати, доки ворог на нас набіжить. І тут довелося силою переконувати артилеристів, сигнальників, телефоністів та інших одинаків, які нипали полем, що й вони за цих обставин мають з рушницею в руках лягти у стрілецький ланцюг. Вмовляннями, наказами й поштовхами прикладів нам таки вдалося створити новий вогневий рубіж.

А тоді ми примостилися в якомусь натяку на окоп і взялися до сніданку. Кіус видобув свій неодмінний апарат і фотографував. Зліва від нас на виході з Лянґемарку зчинився якийсь рух. Наші люди стріляли по постатях, що бігали навколо, аж поки я їм не заборонив. Невдовзі з'явився якийсь підофіцер і повідомив, що на дорозі отаборилася рота гвардійських стрільців і внаслідок нашого вогню зазнала втрат.

Я наказав під сильним рушничним обстрілом просуватися на їх висоту. Кілька людей загинуло, лейтенанта Бартмера з Другої роти важко поранило. Кіус тримався мене, на ходу доїдаючи свій бутерброд. Зайнявши дорогу, від якої місцевість спускалася вниз до Кам'яного потоку, ми помітили, що англійці збираються зробити те саме. Вже за двадцять метрів від нас виднілися перші постаті кольору хакі. Доки сягало око, передній край був заповнений стрілецькими ланцюгами й рядами колон. Ними вже кишіло й коло Щурячої фортеці.

Вони були безтурботні в своїй рвійності. Один ніс на плечах котушку, з якої розмотувався провід. Вочевидь, вони були ще майже не обстріляні, а тому бадьоренькі. Попри їхню незмірну чисельну перевагу, ми вирішили перебити їхні заняття. Зав'язалася інтенсивна, але прицільна стрілянина. Я бачив,