Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Але ж ти сама собі суперечиш.

— Неправда.

— Ти заперечуєш заперечення, а це вже хибне коло.

— Ні! — шарпнула вона головою. — Не може такого бути, щоб сидіти й нічого не робити! Нічого не настає саме по собі!

— Софізм.

— Не можна марнувати час! Можна пропустити відповідний момент… Той єдиний відповідний, неповторний. Бо час не повторюється ніколи!

— Зволь, — він устав, — подивися ось на це.

На стіні, куди вказав Оберон, виднівся опуклий рельєф, що зображав величезного лускуватого змія. Гад, згорнувшись у формі вісімки, закушував зубами власний хвіст. Цірі вже бачила щось таке, але не пам’ятала, де саме.

— Оце, — сказав ельф, — прадавній змій Уроборос. Уроборос символізує безкінечність і сам є безкінечністю. Є він вічним закінченням і вічним поверненням. Є він чимось, що не має ані початку, ані кінця. Час — він наче справжній Уроборос. Час — це хвилі, що минають, зернятка піску, що пересипаються в годиннику. Час — це моменти й події, якими ми так охоче намагаємося його вимірювати. Але прадавній Уроборос нагадує нам, що в будь-якій миті, у кожній миті, у кожній події приховано майбутнє, теперішнє й минуле. У кожній хвилі криється вічність. Кожне закінчення є поверненням, кожне прощання — вітанням, кожне повернення — розставанням. Усе є одночасно початком і кінцем. …Як і ти, — сказав він, навіть не дивлячись на неї, — одночасно початок і кінець. Оскільки була тут мова про призначення, знай, що саме це і є твоє призначення. Бути початком і кінцем. Ти розумієш?

Вона на мить завагалася. Але його палючі очі змушували відповісти.

— Розумію.

— Роздягнися.

Сказав він те настільки безтурботно, настільки байдуже, що вона мало не крикнула від злості. Почала тремтячими пальцями розстібати жилетку.

Пальці були неслухняними, гачки, ґудзики й тасемки — незручними й тугими. Хоча Цірі поспішала, як могла, бажаючи якомога швидше мати все те позаду, роздягання затягнулося надовго. Але не було схоже, що ельф кудись поспішав. Наче й насправді мав у своєму розпорядженні всю вічність.

«Хтозна, — подумала вона, — може, він і має?»

Уже цілком дезабільє, вона переступила з ноги на ногу, бо підлога була холодна. Він помітив те, указав на ліжко.

Постіль була з норок. Зі зшитого у величезні плахти норкового хутра. М’якенького, теплого, приємно лоскітливого.

Він ліг поряд із нею, повністю одягнений, навіть у чоботах. Коли торкнувся її, Цірі мимоволі напружилася, трохи зла на себе, бо вирішила до кінця грати гордовиту й незворушну. Сказати чесно, зуби в неї просто-таки цокотіли. Утім, його електризуючий дотик заспокоював, а пальці навчали та розповідали. Указували. У мить, коли вона почала розуміти ті вказівки настільки добре, що майже почала його випереджати, заплющила очі й уявила, що то Містле. Але це їй не вдалося. Бо занадто він від Містле відрізнявся.

Долоня повчала її, що вона має зробити. Послухалася. Навіть охоче. Поспішаючи.

А він узагалі не поспішав. Робив так, що під пестощами вона розм’якла, наче шовкова стрічка. Змусив її стогнати. Закушувати губи. Змусив до різкого спазму, що струшував усе її тіло.

На те, що він зробив пізніше, вона аж ніяк не сподівалася. Він устав і пішов собі. Залишивши її розпалену, глибоко дихаючу та тремтячу.

Навіть не озирнувся.

У Цірі кров ударила в скроні й обличчя. Вона скрутилася на норкових простирадлах у клубок. І заплакала. Від люті, сорому й приниження.

* * *

Уранці вона знайшла Аваллак’ха в перистилю за палацом, посеред рядів скульптур. Скульптури, до речі, представляли ельфійських дітей. У різних позах, найчастіше наче серед гри. Зокрема, та, перед якою ельф стояв, представляла малюка з викривленим від злості личком, зі стиснутими кулачками; фігура стояла на одній нозі.

Цірі довго не могла відвести погляд, а внизу живота відчувала тупий біль. Тільки коли Аваллак’х її підігнав, розповіла йому про все. Ухильно й заїкаючись.

— Він, — серйозно промовив Аваллак’х, коли вона скінчила, — понад шістсот п’ятдесят разів дивився на дими Саовіну. Повір мені, Ластівко, то забагато навіть для Народу Вільх.

— І яка мені до того справа?! — гарикнула вона. — Я домовлялася! Ви хіба не навчилися в ґномів, у ваших побратимів, що воно таке — контракт? Я своє виконую! Віддаюся! Що мені за діло, воно там старча неміч чи просто я його не приваблюю? Може, він гидує д’ойне? Може, як Ередін, бачить у мені тільки самородок у купі компосту?

— Я сподіваюся, — обличчя Аваллак’ха — нечувана річ — скривилося в гримасі. — Я сподіваюся, ти не сказала йому чогось такого?

— Не сказала. Хоча мала бажання.

— Стережися. Ти не знаєш, чим ризикуєш.

— Та мені все одно. Я уклала угоду. Тож віз або перевіз! Або виконуйте, або ми розриваємо угоду і я стаю вільною!

— Стережися, Сіреаель, — повторив він, указуючи на статую примхливого хлопчиська. — Не будь такою, як оцей. Зважай на кожне слово. Намагайся зрозуміти. А якщо ти чогось не розумієш, то в жодному випадку не роби щось поспішно. Будь терплячою. Пам’ятай: час не має значення.

— Він має значення!

— Я ж просив: не будь примхливим дитям. Іще раз повторюю: будь з Обероном терплячою. Бо це твій єдиний шанс здобути свободу.

— Правда? — майже крикнула вона. — Починаю я підозрювати, що ти мене ошукав! Що всі ви мене ошукали…

— Я обіцяв, — обличчя Аваллак’ха було настільки ж мертвим, як камінь скульптури, — що ти повернешся до свого світу. Я дав слово. Ставити таке слово під сумнів — важка образа для Ен Елле. Аби до того не дійшло, пропоную цю розмову закінчити.

Він хотів піти, але вона заступила дорогу. Його аквамаринові очі звузилися, а Цірі зрозуміла, що має справу з ельфом дуже-дуже небезпечним. Але було запізно, аби відступати.

— Надто вже воно по-ельфійськи, — просичала, наче змія. — Самому ображати, а потім не давати відповісти.

— Стережися, Ластівко.

— Послухай, — гордовито задерла вона голову. — Ваш Король Вільх із завданням не впорається, це цілком зрозуміло. Неважливо, чи проблема в ньому, чи в мені. Це без різниці й усе одно. Але я хочу виконати умову. І забути про все. Тож нехай ту дитину, яка так вам потрібна, зробить мені хтось інший.

— Ти навіть не розумієш, про що говориш.

— А якщо проблема в мені, — не змінила вона ані тону, ані виразу обличчя, — то значить, ти помилився, Аваллак’ху. Прикликав до цього світу не ту, кого треба.

— Ти не розумієш, про що говориш, Сіреаель.

— Якщо ж, — крикнула вона, — усі ви гидуєте мною, то застосуйте метод розведення віслюкомулів! Що, не знаєш?! Жеребцю показують кобилу, а потім зав’язують очі й підставляють