Читати книгу - "№1"

вабила солдафонщина. Це знову-таки підтверджує, що армія — не конституційний обов’язок рабочіх і крєстьян, а професія, ремесло, покликання. Товариш прочитав мені цілу лекцію про це. Каже: люди вчаться на кожну спеціальність, аби бути професіоналом — і тільки армія чомусь є обов’язковою для чоловіка тільки на тій підставі, що в тебе між ногами є дещо від народження. І товариш правий.

— Ось чому я пацифіст.

— Я теж, щоб ти знав. Інакше тобі не поміг би, — не без гордощів кажу я, адже тепер у мене з’явився ще один важіль впливу на товариша.

— Не визнаю воєн. Ні загарбницьких, ні визвольних, ні наступальних, ні захищальних. Ніяких. І ніяка колективна цінність не вартує мого конкретного життя.

— Ще раз і повільніше…

— Ніяка колективна цінність не вартує мого конкретного життя.

— Що ти маєш на увазі під колективною цінністю?

— Нація. Держава. Народ. Країна. Будь-яка інша умовність. Нічого з цього не вартує моєї конкретної смерті.

— Значить, ти можеш померти хіба що за себе. Конкретно за себе, а не за когось.

— Ясна річ. Хіба що за себе.

— Але саме так народжується героїзм.

— Значить, я не герой і бути ним не хочу.

Коли я був дошкільнятком, на мене напав сусідський когут. Він був майже мого зросту, з пишним хвостом, із гребінцем амарантового кольору, який був настільки великим, що лежав на когутячій голові, як пасмо в адольфа гітлера. Когут був вічно аґресивним, він лякав навіть дорослих, коли з розчепіреними крильми і висолопленим язиком летів на рухому мішень. Я для нього був занадто жалюгідною здобиччю, тому він одним махом вилетів мені на карк і почав дзьобати в лице. Я верещав, як недорізаний, перетворившись на великий роззявлений рот. Туди мене когут і дзьобав — у вивернуті губи, залишаючи там червоні вавки. Я рефлекторно почав скидати когута з карку і, афектований, за дві секунди видерся на височезний паркан із сітки. Огорожа хиталася туди-назад і нагиналася з великою амплітудою, а я був на самому вершечку, як канатоходець-еквілібрист, спритно зберігаючи рівновагу. Мама вибігла й підхопила мене, хоча дістати теж не зразу змогла. Я був героєм, бо зумів видертися на найвищу точку свого життя на той момент. За нормальних умов я нізащо туди не дістався б. Та й після цього випадку мені ніколи не щастило повторити досягнення.

Товариш не лукавить. Для нього героїзм — абсолютно ненормальна річ, аномалія. У героїзмі є стільки ж норми, як у спанні на стелі догори дриґом. Це щось дуже одиничне, ексклюзивне, виняткове. Героїзм не може бути масовим — інакше тоді це вже не героїзм, а масовий психоз. Героїзм — це переступ через людську природу, надприродна дія, сліпий афект від люті, жаху чи відчаю. Людина мусить дуже далеко вийти за рамки буденного, аби стати героєм. Героїзм деноміновує життя і скасовує страх смерті — найрозумніший із усіх страхів. Мій товариш уважає, що люди часто плутають героїзм із посвятою, самопожертвою, офірою.

— Героїзм, — каже товариш, який уже почав спати спокійніше після отримання діагнозу, — спрямований на порятунок життя. Він і є рятуванням життя, а не навпаки. Посвята, самопожертва — це щось інше. Це наруга над інстинктом виживання і самозбереження.

Так каже товариш, який дружить зі своїми інстинктами. До героїзму не можна спонукати плановою повісткою. Природніше жити, а не гинути.

— Ти не подумай погано, — уточнює товариш. — Думаю, я був би готовий проявити героїзм, якби на мене напав злочинець у підземному переході. Або якби треба було кинутися в озеро рятувати дитину. Та й то тільки тому, що я чудово плаваю. А який це героїзм — бути гарматним м’ясом на чужій війні.

— Чужій?

— Давай не будем.

Особисте завжди перемагатиме. Товариш за останній час втратив не лише інфікованого Павла, а й колегу з кафедри. Той ішов голіруч, із фанерним щитком, проти каліберних куль зі зміщеним центром. Ішов на куражі, зі зміненою свідомістю, одержимий масовістю подвигів, які перестали бути цінними саме в той момент, коли стали масовими. Його надихали молодші від нього герої, які комп’ютерну забавку у стрілялки перенесли на живий проспект, відкритий для обстрілів із кожного закутка. Мозок відмовлявся прораховувати ризики, інстинкт притуплювався колективністю дій, азарт перевершив обережність. Товариш досі цього не розуміє. Навіщо? І що це дало класному викладачеві, якого обожнювали студентки за грайливу усмішку? Його не стало, а сонце далі сходило у час, наперед прорахований астрономами. Його обірвані плани так і зосталися в шухляді на кафедрі: нотатки для найближчого колоквіуму, недоперевірені домашні завдання другокурсників, фотографія вагітної дружини і компакт-диск, на який він не встиг записати світлини з останньої поїздки до Карпат.

— Дуже безрозсудно, — скрушно хитав головою мій і його товариш, відчуваючи жагучу вину за власну обачність, логіку і холоднокровність.

Він досі носить цю вину. Він ніколи не стане героєм, тому що занадто, ох, занадто цінує життя. Він не здатен ось так очманіло, нерозважливо стати на лезо смерті. Він для цього занадто живучий. Він занадто дорожить життям як даром, яким негоже отак безвідповідально розкидатись. У нього пептична виразка шлунку, врешті-решт.

І все-таки космологи мають рацію. Червоточина існує. Але тунель у часі надто вузенький, аби крізь нього могли пройти великі люди. І тому ця туга горловина випорскує з минулого в теперішнє дуже дрібних людей, блювотну масу людського племені. Другий такий Стефко звідти не приходить у наш час, другий Махатма Ганді чи Тереза Калькутська не виринають у водоймі нового життя. Сама лише пересіч, дрібна, як маковиння. Вона може легко протиснутися в міні-отвір червоточини, тому з минулого найчастіше ми отримуємо найгірших. Вони виявляються найбільш живучим, найбільш семижильним, найбільш витривалим біоматеріалом, перед яким навіть маестро час опускає руки. Добрі й унікальні люди погано відтворюються, тому що є занадто складними для природи. Вони — занадто неповторні, прикріплені якорем лише до свого часу, вони бояться римейків, бо найчастіше виходить пародія. А людська дрібнота цього не боїться, навпаки — саме вона вигадала міжгалактичний ксерокс, який штампує однаковість посередності. Якби я мав таку змогу, то тимчасово заткнув би цю червоточину. І з цікавістю глянув, чим є сучасне людство без домішок маковиння. Чи народжує воно велетів, чи плекає своїх гігантів, чи дозволяє душам рости доверху, до зір, а не завширшки?

Уперше на власні очі я побачив матеріалізований вигульк минулого, коли мені зливали віск. Я налякався Ганки. Огрядна, з колодоподібними ногами, повнолиця, зі шваброю в руках, у робочому