Читати книгу - "№1"

побут, ціни, зарплати і навіть про футбольний чемпіонат хотілося відповісти автоматною чергою. Він думав припертися в їхнє лігво, всіх вишикувати, навчити демократичним цінностям і свободам, зірвати своєю просунутістю шквал аплодисментів — і поїхати назад під прощальний героїчний марш.

На одній із проміжних станцій до нього підійшла весела провідниця молодого віку, але вже з гусячими лапками навколо очей і попросила:

— Вы выходите на перрон? Купите мне минералки, а то погибаю. Вот вам деньги, здачи не надо.

Чого ж — купив, здачу взяв собі й почув:

— Люблю львовян, такие интелигенты. Вот когда мы везли своих на митинг в Киев — совсем другие, не достучишься, — сказала і пішла, похитуючись.

Тут він на всю тривалість відрядження забув про свою рідну мову. У прямому значенні — запхав собі туди, куди воєнком запхав би його пацифізм. Розмовляти рідною було не те що небезпечно — моветон. Це не віталося. Це автоматично записувало його в ранґ чужорідних тіл, на якого слід дивитися з недовірою. В середині 90-х була ціла держпрограма: гірникам, які втратили роботу на шахтах, пропонували землю в Центральній Україні, аби ті виїжджали туди. Поїхали одиниці. Не тому, що не знають, коли орати й засівати, а тому що переміг край, друга мама, мікровсесвіт, за межі якого не хочеться виїжджати, навіть маючи в кишені шенґенську мультивізу. Товариш так і сказав: це не містечковість. Це герметизм, як на борту підводного човна, коли навколо всі свої та дзвенить у вухах від тиску товщі над тобою. Причетність до могутньої маси, моноліту, потужної сили. Ці люди від народження поставлені в однакові умови: ростеш у робітничій сім’ї, навчаєшся і йдеш ґарувати або починаєш своє. Тому людина, яка досягла висот і стала рінатом, стає суперавторитетною. Нею захоплюються, бо це умніца, стільки всього зумів, переміг інших вовків у ямі.

Товариш із одним таким бізнесюком під’їхали до ресторації. Замаячив паркувальник.

— Пошли его на… — невимушено каже товстосум. — Незрозуміло?

Людина вирішує складні питання: нині були важливі зустрічі з іноземцями, завтра йому треба перекрити неув’язки у податковій, післязавтра — вести перемовини з братвою. Людина думає про високе і серйозне — а тут якісь дріб’язкові клопоти, паркувальники. На… — і паркувальник відступає. Він розуміє, що перед ним — людина, яка досягла в житті багато і заслужила право так поводитися. Паркувальник зникає. І зовсім не ображається. Те саме офіціант. Він знає, що ці люди «пришли пожрать», і вони заслужили, аби він біля них стрибав.

— Вам не понравилась запеченная осетрина? Может быть, посоветуете, что в ней изменить? — і навіть якщо у відповідь почує лайку, то не образиться. Ці заслужені люди чогось добилися, а отже, за це їх треба поважати. Поважати не з етикету, а щиро.

Товариш увесь цей час ходив натягнутий, як тятива лука. Дійсність сходу, його уклад буття колов кожною дрібницею. Перебування в цій системі координат вимагало від нього належності до моноліту. Коли всі за столом голосно іржали, як бізони, мій товариш западав у ще більшу сплячку. Тут усі поводилися, як усі. Кожен був один одному однодумець. Як у великій щасливій секті обраних для виживання під сивим смоґом індустріалізму. Тятива мала коли-небудь луснути, і це сталося тоді, коли ген репресованих бандуристів пальнув обірваною струною.

Товариш почав шукати у всьому готелі праску. Сьогодні в нього доповідь на середині симпозіумного залу, і треба було привести до парадного вигляду зіжмакану в дорозі сорочку. Короткострижена консьєржка, майже однолітка, урочисто і з особливою акцентовкою повідомила, що праски в неї немає, а от утюг є.

Тятива обірвалась. Вона ляснула консьєржку по кислій фізіономії у вигляді товаришевого зауваження:

— Ах какая досада, любочка… А мне вот праска нужна. Знаете, что это?

— И знать не хочу.

Не треба було їй цього казати, ох не треба. Товариш вивалив їй усе, що лишень спало на думку. І про її жалюгідне походження, і про злочинність країни її походження, і про рівень її айк’ю, і про її лінґвістичну інвалідність, і навіть про паскудне снідання в цьому грьобаному готелі (хоча вона навряд чи зрозуміла слово «снідання»). Йому значно полегшало, хоча він розумів, що збоку це виглядало, ніби він кричить і тупотить перед дерев’яним бовваном, який засвоює максимум чверть почутого. Зате товариш свого домігся: адміністрація готелю помпезно виселила його за хамську поведінку. Він просто не потрапив у моноліт. На семінарі довелося виступати в зім’ятій сорочці, а ввечері поспішно покидати цей край солідарних калік.

А сьогодні повістка покликала його ризикувати своїм життям во ім’я цього самого краю утюгів. Товариш сприйняв це як каверзний вибрик долі.

— Яка там у сраці мотивація! Допоможеш?

— Звичайно. Я теж там був, як і ти. І бути там не хочу ніколи, хіба що за грубі гроші. Значить, я тебе урочисто вітаю. В тебе — пептична виразка у дуже поганій стадії.

— Яка?

— Пептична.

— Ну ти даєш….

Стефко, коли отримав свою повістку, не мав мене поряд. Я теж його відмазав би. Мама Текля усамітнилася в своїй кімнаті, де в кутику стояв домашній іконостас. Згодом він кудись зник — мабуть, життя в нову епоху було не сумісне з таким раритетом. Він був почорнілий на краях, на дотик наче масний, вимащений оливою, дерев’яне тіло іконостасу було вражено шашелем, він проривав свої тунелі, створюючи ще більший ефект зістареності. Мама Текля час від часу влаштовувала шашелеві атаку вібрацією. Хтось їй сказав, що деревоїд боїться вібрації, і коли постукувати по дереву чимось твердим, то личинки шашеля сплющуються в слизь. Коли мама Текля створювала вібрацію, це можна було прийняти за атеїзм у чистому вигляді: вона била Бога по голові, без жодного пієтету. Втім, це допомагало.

Стефко мав кілька днів на збори. Вірші й новели стали неактуальними. Домашній хлопець, дуже тонкий, не схожий на своїх однолітків по вулиці, він був заскочений цим невідворотним віражем у своїй іконостасній долі. Епоха братських могил голосно насміялася з мільйонів майбутніх письменників, професорів, митців. Стефка обценьками вирвали з його тихого світу рим, прози, сонетів і анапестів, одягнули в камуфляж і всучили в руки базуку, яку несила було навіть підняти. Стефко — і протитанковий гранатомет. Безглуздя, нісенітниця, нонсенс, дурість, глупство, повна ахінея, повістка, АТО. Минуло 70 років, а сірчана паща дракона вимагає нових і нових жертв, без пептичних виразок шлунку. Стефко, пройшовши до Берліна в обидві сторони, потім так і не став військовиком, його ніколи не