Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Чому?

– Бо я навчилася, що людина може прогаяти тільки саму себе.

– Де ви навчилася цього?

– Біля мого вікна в готелі.

– Тепер я поцікавлюся втретє, чому ви усміхаєтесь?

– Бо дихаю. Бо я тут, бо вечір і ми говоримо дурниці.

– Хіба це дурниці?

– Це завжди дурниці. У них є коньяк?

– У них є ґраппа, стара й дуже добра, – сказав Пестре. – Я заздрю вам. – Ліліан усміхнулася. – Ви змінилися. Ви інша, ніж у Парижі. Знаєте, чому так?

– Не знаю, – знизала плечима вона. – Може, тому, що я позбулася певної ілюзії, що людина має якісь права на життя, і завдяки цьому й другої ілюзії, що в житті підстерігає її несправедливість.

– Це дуже неморально.

– Дуже, – повторила Ліліан і випила ґраппу. – Маю надію, що не муситиму до цих ілюзій повертатися. Принаймні упродовж якогось часу.

– Виглядає так, що я з’явився запізно, – мовив Пестре. – На кілька годин або кілька днів. Коли ви їдете? Завтра?

– Післязавтра.

– Звучить так само. Шкода.

– Шкода, – повторила Ліліан, – не таке вже й сумне слово, як здається.

– Це теж одне з ваших нових відкриттів?

– Одне з сьогоднішніх.

Пестре відсунув свій стілець.

– Я покладаю надію на завтрашні.

– Надія натомість, – сказала Ліліан, – набагато сумніше слово, ніж вважають.

15

Клерфе марно шукав її в Парижі й нарешті вирішив, що Ліліан повернулася до санаторію. Зателефонував і впевнився, що помилився. Шукав її далі в Римі та в Парижі, але ніде не натрапив на її слід. Врешті вирішив, що вона його покинула. Навіть стрийко Ґастон його поінформував, що не знає, де перебуває його небога, і, зрештою, його це не обходить. Клерфе намагався про неї забути й жити – з таким самим наслідком, наче пробував танцювати в клеї.

За тиждень після свого повернення зустрів Лідію Мореллі.

– Невже твоя ластівка випурхнула? – запитала вона.

– Вочевидь, вона в тебе викликає страшні болі голови. Раніше ти не питала про інших жінок.

– Невже покинула?

– Покинути! – відказав Клерфе з посмішкою. – Що за старосвітське слово!

– То одне з найстаріших слів.

Лідія приглядалася до нього.

– Ми розігруємо подружню сцену з 1890 року?

– Отже, ти справді закоханий!

– А ти ревнива.

– Я ревнива, а ти нещасний. У цьому й полягає уся різниця. Я знаю, кого я ревную, а ти ні. Постав мені щось випити.

Клерфе пішов з нею на вечерю. За вечір його безпорадність і тривога за Ліліан напучнявіли примітивною злістю чоловіка, якого покинула жінка, перш ніж він сам устиг її покинути. Лідія гострою голкою шпирала в чутливий пункт.

– Ти повинен одружитися, – промовила вона пізніше.

– З ким?

– Я цього не знаю. Ти дорослий.

– З тобою?

– Я б не хотіла зробити тобі таку кривду, – усміхнулася вона. – Зрештою, як для мене, ти маєш дуже мало грошей. Одружися з кимось, хто має гроші. Таких жінок чимало. Як довго ще ти збираєшся брати участь у перегонах? Це забава для молодих чоловіків.

Клерфе похитав головою.

– Я знаю про це, Лідіє.

– Не роби такої наляканої міни. Усі ми старіємо. Треба облаштуватися перш ніж буде запізно.

– Треба?

– Не будь дурнем. Що ж іще залишається?

«Я знаю когось, хто не бажає облаштовуватися», – подумав він.

– Ти вже обдумала, Лідіє, з ким я маюся одружити? Ти стала раптом такою дбайливою.

Вона допитливо поглянула на нього.

– Ми могли б про це поговорити. Ти змінився.

Клерфе похитав головою і підвівся.

– Успіхів, Лідіє.

Вона підступила до нього впритул.

– Але ти ж повернешся?

– Як довго ми вже знаємося?

– Чотири роки. З багатьма дірами посередині.

– Як парча, поточена міллю?

– Як двоє людей, які ніколи не хотіли прийняти жодної відповідальності, які хотіли мати все й нічого не давати.

– Одне і друге неправда.

– Ми пасували одне одному, Клерфе.

– Як і всі люди, які не пасують ні до чого.

– Цього я не знаю. Розкрити тобі таємницю?

– Що нема жодних таємниць і все є однією великою таємницею.

– Ні, це дещо для чоловіків. Я розкрию тобі жіночу таємницю. Ніщо не є ані таким поганим, ані таким добрим, як ми вважаємо. І ніщо не є остаточним. Приходь увечері.

Він не прийшов. Був отупілий і почувався жахливо. Це було не так, як зазвичай у таких випадках. Йому бракувало не тільки Ліліан – йому бракувало чогось у ньому самому. Навіть не зауваживши цього, він перейняв щось із її стилю життя. Життя без майбутнього. Але так не можна було жити, існувало якесь майбутнє, принаймні для нього, навіть і поза його фахом, мусило бути.

«Вона ізолювала мене, – роздратовано подумав Клерфе. – Завдяки їй я набагато молодший, але й дурніший. Колись я пішов би до Лідії і лишився б з нею скільки хотів, і баста. Тепер, якби це зробив, то почувався б, як гімназист, і мав би потім похмілля, наче впився кепським вином. Я повинен був одружитися з Ліліан. Це б усе вирішило! Лідія мала рацію, хоча в іншому сенсі, ніж вважала». Враз він відчув себе вільніше, і це здивувало його. Раніше ніколи не думав про одруження, а тепер йому раптом здалося воно чимось очевидним, і він не розумів, чому не подумав про це раніше. Зрештою, він не уявляв уже собі життя без Ліліан. Воно не було ані трагічне, ані романтичне, ані сентиментальне, життя без неї здалося йому враз усього лише одноманітною чередою років – як одноманітними є кімнати, в яких погасло світло.

Клерфе припинив пошуки. Знав, що це без сенсу, якщо Ліліан повернеться до Парижа, то прийде до нього або ні. Він не підозрював, що вона мешкала знову в готелі «Біссон». Ще кілька днів вона хотіла лишатися сама. Не хотіла, щоб Клерфе бачив її раніше, ніж вона почуватиметься здоровішою. Ліліан багато спала й не виходила. У той час, коли Клерфе пильнував її валізи в готелі «Ріц», вона задовольнялася тим, що мала в двох дорожніх несесерах, які взяла з собою на Сицилію.

Ліліан почувалася, наче після великої бурі повернулася до порту, але цей порт відчутно змінився. Інші були куліси, а може, куліси були ще ті самі, але змінилося світло. Тепер воно було прозоре й рішуче, безжальне, але не сумне. Буря минула. Рожеві ілюзії також. Не було втечі. Ані скарги. Галас починав маліти. Незабаром вона зможе почути власне серце. Не тільки його волання, але й відповідь.

Першою особою, яку вона відвідала після повернення, був стрийко Ґастон. Побачивши її, він здивувався, але за кілька хвилин почав демонструвати щось у стилі стриманої радості.

– Де ти тепер мешкаєш? – поцікавився.

– У