Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

я за рахунок жінок, які бояться проґавити, мабуть, останній шанс пережити велике кохання, – сказав він і розсміявся. – Або кажучи інакше: ти також цього боїшся, але твоїм жиголо є смерть. Уся різниця полягає в тому, що твій тобі вірний. За це ти зраджуєш його, де тільки можеш.

Ліліан слухала його з усмішкою.

– Смерть є жиголом для нас усіх. Тільки більшість людей про це не знає, – сказала вона. – Що ти хочеш робити пізніше, Маріо? Одружитися з однією з цих старших дам?

Маріо похитав головою.

– Я заощаджую. Коли за кілька років зберу відповідну суму, то відкрию невеликий елегантний бар. Я маю наречену в Падуї, яка чудово варить. Які в неї фетучині! – Маріо поцілував пучки пальців. – Це такі скручені в клубок спагеті. Прийдеш зі своїми знайомими?

– Прийду, – відказала Ліліан, зворушена делікатністю, з якою він намагався її утішати, вдаючи, що вірить, ніби вона буде жити ще так довго. Але хіба вона сама не вірила в це маленьке приватне диво? Що саме те, в чому їй відмовляють, може бути для неї добре? Вона була романтичною, сентиментальною дівчиною, яка по-дитячому чекала, що якась богиня-мати доброзичливим ляпанцем вирятує її з будь-якої біди. Дивлячись на обличчя Маріо, яке на тлі вікна, залитого полудневим сонцем, скидалося на камею, висічену на рожевому кварці, Ліліан згадала слова одного англійського гонщика, почуті нею на Сицилії. Гонщик стверджував, що в романських народів немає гумору, їм він не потрібен, для них цей спосіб самоствердження – давно пройдений етап. Гумор був вершинним досягненням цивілізованого варварства, ще в XVIII сторіччі люди майже не знали гумору, зате вони розумілися на галантності, ігноруючи все те, чого не могли здолати. За часів Французької революції засуджені на смерть, ідучи на ешафот, зберігали вишукані манери, не сміючись, мовби прямували до королівського двору.

Маріо приніс їй вервицю, яку посвятив Папа Римський, і розмальовану венеційську шкатулку на листи.

– Я не маю нічого, що могла б тобі дати натомість, – сказала вона.

– А я нічого й не хочу. Добре мати змогу щось дарувати, а не мусити раз у раз жити з подарунків.

– Ти мусиш?

– Мій фах надто прибутковий, аби я міг від нього відмовитися. Але не легкий. Це справді робота. Так мило з твого боку, що ти нічого від мене не хочеш.

Обличчя, яке майнуло перед Ліліан у готельному холі, коли Маріо її вів, належало віконту де Пестре. Він упізнав її і наступного дня почав посилати квіти.

– Що ви робите в готелі? – поцікавився він, коли врешті вона зателефонувала йому.

– Я люблю готелі. Чи ви хочете мене вислати до клініки?

– Звичайно, ні. У клініках роблять операції. Я ненавиджу їх так само, як ви. Але дім із садом над одним з тихих каналів…

– У вас і тут такий будиночок? Як квартира в Парижі?

– Неважко було б такий знайти.

– То ви його маєте?

– Авжеж, – підтвердив Пестре.

Ліліан розсміялася.

– Ви всюди маєте квартири, а я ніде не хочу мати жодної. Кому з нас легше буде відмовитися? Краще заберіть мене кудись на вечерю.

– Вам можна виходити?

– Не конче. Але завдяки цьому експедиція матиме присмак пригоди, правда?

«Це справді має присмак пригоди, – подумала вона, коли зійшла до холу. – Хто часто тікає від смерті, однаково часто народжується заново й щоразу відчуває глибшу вдячність, якщо тільки позбудеться ілюзії, що має якесь право на життя». Заскочена цим відкриттям, вона зупинилася. Ото ж бо й воно! У цьому полягає вся таємниця! Невже вона мусила приїхати до Венеції, до цього чудового готелю з багатьма полуднями забарвленими кіновар’ю і кобальтовою блакиттю, щоб зробити таке відкриття?

– Ви посміхається, – сказав Пестре. – Чому? Тому що обманюєте свого лікаря?

– Не його. Куди підемо?

– До «Таверни». Візьмемо гондолу.

Бічний вхід до готелю. Гондола, що колишеться на воді. Хвилина спогадів і нудоти, яка швидко минула, коли вона сіла до човна. Гондола не була плавучою труною, не була вже також чорним яструбом, який намагався її вхопити металевим дзьобом. Була просто гондолою, темним символом такої колись могутньої радості життя міста, що врешті з’явився закон, щоб відтоді всі гондоли малювали тільки начорно, а їхні власники більше страждали від зайвої розкоші.

– Я знаю Венецію тільки з мого вікна, – сказала Ліліан. – І з кількох годин першого вечора.

– Тоді ви знаєте її краще за мене. Я знаю Венецію тридцять років.

Канал. Готелі. Тераса зі столиками під білим обрусом. Плюскіт води. Вузький канал, наче води Стіксу. «Звідки я усе це знаю? – розмірковувала Ліліан, охоплена на хвилину неспокоєм. – Чи не з’явиться тепер вікно з канарками в клітках?»

– Де знаходиться та «Таверна»? – поцікавилася вона.

– Біля театру.

– Вона має терасу?

– Так. Ви вже були там?

– Я знаю її дуже поверхово. Я не їла там. Тільки проходила повз неї.

– Це знаменитий ресторан.

Почувся брязкіт тарілок і голоси, перш ніж вони випливли з-за рогу.

– Ви смієтеся, – мовив Пестре. – Чому?

– Ви запитуєте мене про це вже вдруге. Бо я голодна. Але знаю, що дістану щось їсти.

Власник ресторану обслуговував їх особисто. Приніс морепродукти, свіже, печене, варене й біле точене вино.

– Чому ви тут сама? – запитав Пестре.

– Для капризу, але я вже повертаюся.

– До Парижа?

– До Парижа.

– До Клерфе?

Він і про це вже довідався?

– Так, до Клерфе.

– Чи не можна б із цим ще почекати? – поцікавився обережно Пестре.

Ліліан розсміялася.

– А ви впертий. Маєте якусь пропозицію?

– Ні, якщо не бажаєте. А якщо хочете, то без жодних умов. Але чому б вам принаймні на якийсь час не затриматися і все гарно оглянути.

Продавець забавок підійшов до столика. Накрутив двох плюшевих шотландських тер’єрів і пустив його по дошці.

– Я не мушу вже оглядати, – сказала Ліліан. – Не маю часу на повторення чогось, що вже було.

Пестре взяв собачок і віддав чоловікові.

– Ви впевнені, що це завжди повторення?

Ліліан кивнула.

– Для мене так. Зміни в подробицях неважливі. Варіанти мене не цікавлять.

– Тільки есенція?

– Тільки те, що я можу застосувати для себе. Я маю, як мені здається, найпростішу реакцію.

Прийшов ресторатор і приніс палаючі в ромі персики та еспресо.

– Хіба ви ніколи не мали відчуття, що щось можете пропустити? – запитав Пестре.

Ліліан поглянула на нього й помовчала.

– Що? – запитала врешті.

– Якусь пригоду. Або несподіванку. Або новину. Щось, чого ви не знаєте.

– Я мала це, коли сюди приїхала. Я мала відчуття, що оминуть мене Нью-Йорк, Йокогама, Таїті, Аполлон, Діоніс, Дон Жуан і Будда, тепер уже не маю.

– Відколи ви його не маєте?