Читати книгу - "Діалоги"

III

Здається, бачу твою палку, що аж кипить, душу — вже тобі не терпиться аж викрикнути мені у відповідь:

— Ось воно й видно, чого варті всі ваші настанови! Таке наобіцюєте, у що, не кажу вже вірити, — на що й надіятися годі. Високим словом розводитеся про те, що мудрець не може бути бідним, а водночас визнаєте, що в нього частенько ні свого раба, ні одежі, ні даху над головою, ані шматка хліба. Заперечуючи те, що мудрець може чинити щось проти здорового глузду, допускаєте, що він часами наче блудить, говорить щось недоречне й на таке собі дозволяє, що хіба хворобою можна виправдати. Кажете, що мудрець не може бути рабом, але погоджуєтеся, що його можуть продати, що він, ставши рабом, буде до послуг свого господаря. Отож ви лише звисока на всіх дивитесь, а насправді, змінюючи лише назви речей, літаєте, як і всі, геть невисоко.

Щось схоже, підозріваю, приховується й за тим, з першого погляду звучним і величним твердженням, що мудреця ніхто не здатний ані скривдити, ані образити. Велика різниця в тому, чи ставити мудреця над усяким обуренням, а чи — над кривдою. Бо якщо кажете, що він зносить ту кривду незворушно, то в чому ж його перевага? Таж кожен, кого постійно кривдять, може до того звикнути, і та звичка має назву — терпеливість. А якщо ви кажете, що він загалом не звідає кривди, оскільки ніхто й не важиться його кривдити, то я зараз же полишаю всі свої справи і стаю стоїком».

— Ні, я аж ніяк не збирався прикрашати мудреця словесним вінком надуманих чеснот — просто бачу його на тому місці, куди не сягнути жодній кривді. «То як, — запитаєш, — ніхто й не зачепить його, не торкне?»

— Немає у світі природи аж такої святості, на яку б не посягнув нечестивець. Але божественне не перестане бути так само недосяжно високим від того, що трапляються й такі людці, які мітять у велич, ген од них віддалену. Невразливим є не той, хто не зазнає ударів, а той, кому вони не шкодять. Ось, власне, ознака, яка й представлятиме тобі мудреця.

Хіба ж сумніваєшся, що справжня міць — не та, якої ніхто не випробовував, а та, яку ніхто не здолав? Невипробувана міць — сумнівна, а ту, яка відбила всі удари, по-праву називаймо незламною. Так само щодо мудреця: його природу вважай кращою не тому, що він не зазнає кривд, а тому, що вони йому не шкодять. Мужнім іменуватиму того, хто не зігнувсь у боях, хто не здригнувся перед ворожою навалою, а не того, хто спокійно наживає собі сальця серед бездіяльного люду. Ось як розумію те, що мудрець — непідвладний жодній кривді. І немає значення, скільки стріл у нього пустять, раз він загалом до них невразливий. Як деякий камінь не піддається залізу (на адаманті{223} й подряпини не буде, хоч ти січи його, ріж, товчи, — відіб’є всі удари); як дещо не уступає й пажерному вогню, зберігаючи й у полум’ї і твердь свою, і форму; як скельне чоло, об яке розбиваються морські вали, не виказує жодних слідів од тих упродовж століть раз у раз повторюваних ударів стихії, — таким, невразливим до кривд, є й дух мудреця.

IV

«То що? Ніхто й не пробуватиме спричинити кривду мудрецеві?»

— Пробуватиме, але намарно. Надто велика відстань між ним і низинами, щоб відтіля щось шкідливе могло сягнути аж до нього. Навіть якщо хтось із могутніх, наділених владою, оточених юрбою слухняної прислуги надумав би йому зашкодити, то всі його удари втратили б свою силу ще перед тим, аніж упасти на мудреця; так-ото пущені з тятиви або з пращі стрільна, хай як високо злітають, що й око не спостереже, а все-таки описують дугу ще ген як далеко до небесного намету. Чи, може, гадаєш, що коли той дурнуватий цар хмарою стріл затьмарив, було, світло денне, — бодай одна стріла долетіла до сонця? Чи коли він же опустив у морську глибінь ланцюги — досягнув ними Нептуна{224}? Як небесне не дається людським рукам, а ті, хто руйнує святині чи переплавляє статуї, нічим не зашкодять божеству, так само й з мудрецем: наруга, груба лайка, погорда — усе це марні проти нього потуги.

— Було б, однак, краще, щоб ніхто й не намірявся його кривдити.

— Вимагаєш від людського роду чогось такого, на що йому ой як нелегко спромогтися, — нешкідливості. А не шкодити — це вже в інтересах того, хто намірився це робити, а не того, хто й не відчув би тієї шкоди, навіть якщо б її завдали. Я сказав би навіть, що свою силу мудрість найкраще виявляє тоді, коли спокій — під загрозою. Подібно — й очільник війська: найпевнішим доказом того, що з оснащенням і кількістю вояків у нього все гаразд, є спокійне перебування саме на ворожій землі.

А тепер, якщо хочеш, Серене, відмежуймо кривду від образи{225}. Перша, за своєю природою, — важча. Друга — легша; важкою вона видається лише надто перечуленим людям, адже вона не шкодить, а лише дратує. Бувають, однак, якісь такі вже дивні, марнославні люди, що образа для них — щось найдошкульніше. Натрапиш, скажімо, на такого раба, що воліє дістати прутами по спині, аніж долонею по лиці; дехто ж — радше б дав себе побити до смерті, аніж облаяти. У тому безглузді ми дійшли до того, що й думкою про біль мучимо себе не менше, аніж самим болем, — геть як ті діти, що бояться то якоїсь тіні, то машкари, то гримаси, а кивни їм пальцем, шепни якесь лячне для них слово — вибухають плачем, сахаються того пустого, що самі ж собі надумали.

V

Кривда ставить собі за мету зробити комусь зло. Але мудрість не залишає місця для зла. Єдине зло для неї — ганьба{226}. Їй же годі увійти туди, де вже поселилися чеснота й достоїнство. Тому-то кривда не може доступитися до мудреця. Бо якщо кривда — це зло, що приносить страждання, а мудрець, знаємо, від жодного зла не страждає, то кривда не має до нього жодного стосунку.

Будь-яка кривда забирає якусь частку того, на кого вона націлена,