Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

Матвієйко після закупів на ринку, тривала хвилин сорок. Зазвичай на таку поїздка йшло не більше двадцяти хвилин. Коржан не знав, що Бандера робив решту часу. Після його смерті в торбі з покупками знайшли п’ять пучків кропу для маринування помідорів. Але Євгенія Матвієйко не пам’ятала, щоб він при ній купував кріп. Коржан попросив людей Кашуби проїхатися машиною Бандери цим маршрутом, але десять-п’ятнадцять хвилин все одно випадали з картини.

Список «внутрішніх» підозрюваних і у Фухса, і у Коржана очолювала Євгенія Матвієйко, але вони не вірили, що саме ця жінка підклала отруту. Початкові повідомлення про двох незнайомців у будинку Бандери було спростовано, тож лишалося загадкою, хто саме через Євгенію міг вийти на Бандеру. Коржан не виключав, що чекісти могли тиснути на Євгенію через її чоловіка Мирона Матвієйка. Він давно підозрював, що той працює під контролем КДБ, але не міг зрозуміти, навіщо убивати Бандеру, якщо ним можна маніпулювати через Матвієйко. Коржан також не знайшов підтвердження, що Матвієйко був у Мюнхені перед загибеллю Бандери. Гіпотези про причетність радянських спецслужб до смерті Бандери не мали сенсу. Те саме і з причетністю Лебедя. Коржан дуже добре знав мюнхенських лебедівців і вважав, що людей, спроможних на таку операцію, серед них нема.

Отже, чотири гіпотези відпали, і Коржан зосередився на п’ятій – самогубство. Цю версію підтримував мюнхенський господар Коржана Іван Кашуба. Коржану вона здавалася найлогічнішою з усіх, але він мав свою думку про мотиви вчинку. Кашуба казав, що Бандеру до самогубства підштовхнуло нерозділене кохання, а Коржан вважав, що нестерпна психологічна ситуація вдома. «У результаті важкого життєвого досвіду і через страх, що за ними постійно стежать, дружина Бандери майже втратила глузд, – писав Коржан. – Якби не той факт, що це дружина лідера ЗЧ ОУН, її відправили б у божевільню ще рік тому. Всі друзі Бандери знали про цю ситуацію… Дружина Бандери компрометувала його кроки. Виставляла його людиною безхарактерною, деспотом, садистом, аморальним і безчесним брехуном… Бандера, який вважав себе (і, ймовірно, був) героєм та користувався повагою членів своєї організації, для яких був “богом”, мусив терпіти наклепи й звинувачення з боку дружини, яка бачила в ньому просто людину, чоловіка й батька своїх дітей. Він не міг цього витерпіти. Людям, обізнаним з ситуацію, здавалося, що моральні тортури (у них часто звинувачували самого Бандеру) були настільки жахливі, що будь-яка нормальна людина давно б наклала на себе руки».

Коржан припускав, що Бандера прийняв ціанід калію, а час вибрав з тим розрахунком, щоб його смерть утвердила образ народного героя. У Мюнхені якраз гастролював радянський хор, а служба безпеки ОУН непокоїлася планами Москви ліквідувати Бандеру, тож у його смерті неминуче побачать руку Кремля. Інформацію на підтримку «найлогічнішої», за словами Коржана, гіпотези озвучив Іван Кашуба, який знав про родинну ситуацію Бандери з перших уст. Коржан написав, що, за словами оберкомісара Фухса, з яким він зустрічався у грудні, німецькі слідчі дійшли такого ж висновку. Коржан був настільки впевнений у своїй версії, що поставив на кін свою репутацію й кар’єру розвідника, написавши: «Якщо хтось доведе, що ситуація була іншою, ніж підсумовано в цьому звіті, я ніколи більше не вестиму політичну й розвідувальну роботу. Однак я упевнений, що помилки немає. Впевнений, що німецьке слідство, у якому працюють самі професіонали, дійде того самого висновку, хоча воно не мало всієї тієї інформації, яку мав я»[199].

Михайло Коржан повернувся до Парижа в січні 1960 року, пообіцявши підготувати детальніший звіт про своє розслідування. Поданий у Мюнхені документ налічував в англійському перекладі вісімнадцять сторінок, пізніше Коржан доповнив його кількома додатками. Схоже, що Коржун зазирнув у кожну шпарину, але так і не зміг достеменно з’ясувати, що ж сталося з Бандерою 15 жовтня 1959 року. На кінець року Адріан Фухс допитав майже сотню осіб, які могли щось знати про смерть Бандери, але до розгадки так і не наблизився.

Гіпотез не бракувало, чого не скажеш про надійні докази. У грудні 1959-го професор Лавес із Мюнхенського університету дав остаточні результати розтину тіла Стефана Попеля. Нові результати, так само як і жовтневі, залишали відкриті питання. У шлунку Бандери виявили сліди ціаніду, але певності, що він прийняв смертельну кількість отрути все одно не було. У слідчих виникла гіпотеза, що Бандеру могли убити однією отрутою, а іншу (ціанід) ввели, щоб збити поліцейських зі сліду. У лютому 1960-го експерти ЦРУ і БНД все ще сперечалися про конкретний вид отрути[200].

Попри всі аргументи Коржана, що це самогубство, ЦРУ таки схилялося до версії вбивства. У записці, складеній на основі звіту Коржана 2 травня 1960 року, мюнхенський оперативник ЦРУ пов’язував те, що Кашуба вперто наполягає на версії самогубства з тим, що в минулому він мав тісний зв’язок з Мироном Матвієйком, а той, на переконання ЦРУ, працював під радянським контролем.

«Кашуба в оперативному плані пов’язаний з Матвієйком, який працює на росіян, – зазначав працівник ЦРУ. – Можливо, Кашуба поширює версію про самогубство через кохання, щоб прикрити причетність росіян». У квітні 1960-го Матвієйко – він досі слав шифрограми з України – звернувся з несподіваним запитом. Він повідомляв британцям, що збирається повернутися в Німеччину, як було домовлено з Бандерою, і просив забрати його з радянської території підводним човном або літаком. «Поява Матвієйка прямо пов’язана зі смертю Бандери, – писав оперативник ЦРУ у травні 1960-го. – Якщо Бандеру прибрала радянська розвідка, то ця смерть і поява Матвієйка – частини одного плану росіян»[201].

Офіцери і американської, і західнонімецької розвідки тепер почали підозрювати Михайла Коржана у подвійній грі. Його теорії про самогубство Бандери здавалися як мінімум дивними. Того самого року ЦРУ позбулося послуг свого суперагента в українському середовищі. Його просто звільнили. Але правда про смерть Бандери від цього не стала ближчою. Слідство ходило по колу. Здавалося, що Сташинському вдалося додати ще одну сторінку до чорної книги успіхів КДБ, яка назавжди залишиться таємною для решти світу[202].

Частина четверта. Втеча з раю

21. Московські «жучки»

У травні 1960 року в радянських газетах з’явилися повідомлення про суд у Східній Німеччині над бундесміністром Теодором Оберлендером, якого радянські і східноєвропейські джерела пов’язували з убивством Бандери. 28 квітня 1960 року Оберлендера заочно засудили до пожиттєвого ув’язнення за співучасть у знищенні львівських євреїв у червні 1941-го. Наступного місяця Оберлендер подав у відставку. Попри інспірований радянським блоком інформаційний вкид, убивство Степана Бандери у звинуваченні не фігурувало. КДБ лишило західним конкурентам гадати, хто ж стояв за цим убивством.