Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Підійшов до знайомих дверей. Серце нагадало про себе. Постукав у двері йому в унісон. Які ж вони вже рідні! Бо за ними – чудова капітан Онищенко. Шикарна. Неповторна. Хоча для нього – точно генерал. Генерал-полковник. Чи й генералісимус.
– Заходьте! – почув солодке. І уявив, як дівчина сидить за столом, схилившись над паперами. «Несе службу». «І небезпечну, і тяжку». Саме таку, як у пісні. Чи, може, й тяжчу. А потім кидає щасливий погляд на двері. Голос же точно впізнала.
Відчинив і зайшов. Світлий образ Олени кинувся назустріч. І обняв професора. Проте зловісний привид Колесниченка, що знову розвалився на стільці біля столу, ухопив білявчине альтер еґо чорними лапищами й із силою відсмикнув. На Лисицю ніби відро помиїв вилили. Холодних. І бридких. «Процес обтікання» неприємний, як в усіх. У-у-у!! Баран самовдоволений! Знову плутаєшся під ногами…
– Мої вітання янголам закону, – навмисне ляпнув банальність Лисиця, усміхаючись. Знав реакцію кожного.
Олена приязно відповіла.
Колесниченко злобливо виплюнув:
– Ранок обіцяє насолоди. – І перекинув ногу на ногу. Щоб повністю стати основняком, не вистачало недопалка на губі та єхидного чвіркання крізь зуби.
Що ж, зараховано. Прочитав усе правильно. Тут не всі тобі раді, сексапіл. Про це виразно говорило обличчя майора. Воно просто «благало цеглини». Прікольчик із Богданового дитинства. З якою б насолодою він задовольнив це благання! І навіть би й не раз, пане майор. Навіть не раз!
– Життя ж узагалі – річ солодка. Там же є київський тортик. І – «Лада Калина». – Лисицин сарказм затопив кабінет. Проте в мозку спалахнуло: здав Олену. Це ж від неї він дізнався, на якій машині їздить майор.
– Ну-ну, є, – грав свою епізодичну роль геній-«хавать-подано», що марив стражданнями «чи бути, чи не бути – ось питання». Не зациклюючись на Лисициному ляпі. – А також там є те, що приперчує насолоду. – Майорові здавалося, що він подарував світові ну дуже вдалий дотеп. Гідний державної премії.
– Згоден, – підіграв Богдан. – Але насолода з перчиком – така пікантна річ…
– Вас, мій любий друже, приносить, як завжди, доречно. – Єхидність Колесниченка вигравала так переконливо, наче його вкусила Єхидна. І не один раз.
– Це одна з моїх найбільших чеснот, – і далі вів свою стратегію Лисиця. – Та й не надовго я. Отже, прогнозовані вами насолоди поперчити або посолити навряд чи вдасться. Хіба що зовсім трохи.
Колесниченко стояв (хоч і сидів) за крок до зубоскреготіння. М’язами гуляла потужна здичавіла енергія. І тільки чекала на «фас!». І тоді в різнобарвного ганчір’я, яким би став об’єкт «фасу!», за мить з’являлися привабливі шанси полетіти врізнобіч.
Пані капітан спостерігала з цікавістю, затиснувши між пальчиками олівця. Той, розвернутий світлою гумкою догори, скидався на мікро-мікрофона. Куди незабаром зашмигне Оленине інтерв’ю. Про почуте й побачене. Але до того ще мусило розтанути кілька хвилин.
– До речі, про речі, – зовсім випадково заримував професор. – Є люди, що нічим від них не відрізняються.
– А ще є такі, – спромігся на думку майор, – що стають речами якраз тоді, коли найменше на це сподіваються. Їм, правда, тоді допомагають. Добрі чарівники.
До єхидної посмішки Колесниченко додав «зубаті» очі, які загорлали: «Я! Я – той добрий чарівник! Шикуйтеся в чергу!» Не почути таке надривне волання неможливо.
Лисиці захотілося стати Ганнібалом. Не звичайним, а Лектером-лектором. З усім «привабливим», що настає після. Після ТАКОЇ «лекції». Однак він лиш усміхнувся «привітному» майору:
– Добрі – це добре. Краще, ніж погані.
– Хе! Клоун мандрівного цирку… А взагалі… Чому ти… – подивився на Олену, – ви… сунете у вбивство татухаря свого носа довгого? Більше проблем не маєте? Чи сенсаційку вхопити хочете? Фактики підсмажені. Ну-ну… Плутаєтеся під ногами тільки. Заважаєте.
Богдан теж глянув на дівчину. Та опустила очі. Невже «алігатор» від неї дізнався про Лисицину «донецьку місію»? Що ж, тоді – нічия. Один – один. Хоча – ні. Не може бути. Вона ж… А цей «прищ» – як-не-як – таки цілий майор. Має свої джерела. Надійні. Інформація стопудово звідти. Професор уперто не хотів вірити, що його так легко могли «здати». Та ще й хто!!!
Він загадково підійшов до дзеркала у шафі.
– І зовсім він не довгий, – мовив, уважно вдивляючись. – По-моєму, все пропорційно. Навіть дуже. Красень. – Пригладив волосся з боків. Поправив на лобі. Дмухнув. Волосинки піднялися й лягли на звичне місце.
Олена, забувши про папери, лише мовчки спостерігала. Прекрасна Дама на лицарському турнірі. Тільки в дуелянтів списи зі слів. Усе ж решта – справжнє. Чи зі слів усього лише поки?..
– А декому навіть подобається, – не відходив від дзеркала Богдан, викручуючись на самокастингу, чим добряче заводив «алігатора».
Олена почервоніла. Це ж її слова про гарний Богданів ніс. Рівний. Із чітким профілем. Колесниченко, звісно, про це не знав. Та й рум’яність дівчини не помітив. Увесь із головою в поєдинку. Інакше чоловік не може. Надто ж, коли приз – Прекрасна Дама. Ще й така. Усі підошви позчісує. Аби доскочити свого.
– Хіба недонос… людині з вивихнутим смаком, – намагався триматися в межах пристойності Колесниченко. Хоч відчувалося, що він ось-ось ті межі переступить. Так, як був. У масці єхидної посмішки. Яка наче приросла до його фейса. І знімати яку він, схоже, не збирався.
– Кожна оцінка – ніколи не абсолют, – востаннє глянув на «красеня» Богдан і повернувся до суперника. – І має аж надто багато суб’єктивного. Тим більше – в нашій ситуації.
– У якій це «нашій»? – звів догори брови Колесниченко. – Нічого спільного у нас з тоб… вами немає. Та й бути не може. Хіба тільки те, що ходимо однією землею.
– Як скажете. Але іншої в нас немає. Потерпіть ще трохи. Років із шістдесят.
– А ви оптиміст.
– Та ні. Реаліст. Який ду-у-у-у-у-у-уже потрібен людству.
– Це ВОНО вам сказало? – награно зробив великі очі «алігатор».
– Провів анкетування.
– Кхе… соціолог… Ну-ну… Добре, – підвівся майор і подивився на Прекрасну Даму. – Піду я. – А потім повернувся до Богдана: – Але так довго терпіти не хочеться…
Він запустив з очей протитанкові керовані ракети. І ті одразу ж влучили в Лисицю. Хоч він пригинатися й не збирався. Стояв «непорушною стіною». І далі усміхався. Так легше. Усмішка й захищає, і духу додає…
Коли за майором зачинилися двері, Богдан сів на його місце. Зараз це було «найкраще місце на землі». І вони проговорили майже годину…
Виходячи з кабінету, професор ледь не причинив крила. Відчував, що вони точно є. І навіть подумував на вулиці спробувати політати. Але, коли побачив у коридорі Колесниченка, зрозумів: зараз буде розмова. Справжня. Чоловіча. Неприємна. І політати, ймовірно, можна буде вже тут. «Не відходячи від каси». Квіточки, що двічі цвіли в Олениному кабінеті, зав’язалися, відзеленіли. Настає пора ягідок.
Богдан не здивувався. Десь глибоко жило відчуття, що це має колись таки статися. І ось, схоже, тепер. Усередині напружився. Але намагався зображати впевненість і рішучість. Обдумуючи, як діяти. Бо ж на ворожій території. І «шмайсер» зараз не допоможе. Та все ж доторкнувся до нього. Як до оберега.
– Розмова є, – кинув «алігатор» зверхньо.
– Хто ж не радий цікавій розмові? – далі грав рішучого і спокійного Лисиця. – А якщо й співрозмовник цікавий…
– Іди за мною, – прогарчав Колесниченко. Він уже не «шифрувався». «Зняв смокінг» і «тикав» відверто. Але Богдан пропустив це повз увагу. Він рішуче пішов слідом. У рішучість уже не грав. Вона сама грала професором.
Майор дійшов до чоловічого туалету. Зазирнув. Побачив сержанта-блондина. Той саме замріявся біля пісуара.
– Давай швидше! – гаркнув йому.
Сержант злякався. Цей теж у курсі про крутий норов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.
