Читати книгу - "Війни Міллігана"

відділенні, аж поки не стане ясно, переведуть його кудись чи ж повернуть назад у клініку. Він попросив мене повідомити про це всім, а також приїхати завтра за деякими його речами. Я помітила, що він нервує — і він пояснив, що, оскільки не повністю злитий, його непокоїть, як відреагують інші, коли раптом прокинуться за ґратами й не знатимуть, що це лише на кілька днів.

Понеділок, 3 листопада

КАТАСТРОФА!

Департамент психічного здоров’я вирішив відправити Біллі в Центр судової медицини в Дейтоні. Цей заклад відкрили минулого травня на заміну Лімі, і відтоді про нього ходять жахливі чутки. Вочевидь, вони вирішили, що обвинувач Джеймс О’Ґрейді не буде заперечувати проти Дейтона, і вони легко переведуть туди Біллі. Крім того, оскільки це заклади одного підпорядкування, для переведення пацієнта не потрібне слухання.

Сталося все так: я приїхала о 13:00 і дізналася, що вранці, коли Біллі, одягнений у костюм, вже готовий був їхати у в’язницю в супроводі поліції, прийшов Габбард і оголосив: «Мілліган нікуди не поїде». Біллі спитав, у чім річ, і персонал клініки неохоче визнав, що Біллі рекомендували перевести у Дейтон.

О 13:00 він вийшов до мене абсолютно спокійний, але пульс у нього був 132, а руки тремтіли. Я думаю, що це була якась інша, абсолютно нова для мене особистість, тому я назвала її М. Він був переконаний, що це кінець. Сказав, що не сердиться на доктора Лінднера за цю зраду — скоріше, сердиться на себе за те, що повірив йому. Хоча взагалі-то це не М довірився Лінднеру, а двоє інших. От рейджен, наприклад, абсолютно не довіряв і хотів всадити йому ножа в спину. Біллі попросив мене передати Ґолдсбері, щоб той негайно залишив усі спроби відправити його на слухання.

— Ми вирішили піти. Одностайно, — повідомив він.

Він мав на увазі, що всі вони вирішили заснути. Я сказала, що він квапиться з висновками, що ще навіть неясно, чи справді скасували слухання, що він ризикує знищити себе, поховавши надію на все хороше, що ще лишилося. Але все марно. Він ухвалив рішення та не збирався від нього відступати.

Від думки, що я можу втратити Біллі назавжди, мене охопили страшенні муки й депресія. Я постійно плакала. Пробувала дивитися телевізор, але не могла сконцентруватися на екрані. Мені хотілося до людей, хотілося, щоб хоч хтось був поруч, але в мене нікого не було.

Наступного дня замість М прийшов звичайний Біллі. Він потер долонями обличчя — жест, який, як я вже знаю, допомагає йому позбутися тривоги. На його обличчі були неймовірні страждання. Видно було, що він з усіх сил намагається контролювати свої почуття й утримувати сцену, щоб завершити всі справи.

— У мене лишилося мало часу. Я вже маю йти.

Я зрозуміла, що мова не про реальний час: вочевидь, у нього всередині відбувалося щось, що він не міг контролювати.

— Сподіваюся, я ніколи не побачу Дейтон, — додав він.

— Побачиш. Навіть якщо підеш, — відповіла я.

Він похитав головою.

— Навіть якщо ти не на сцені, ти все одно думаєш. Але якщо ти спиш — це як смерть. Я не знаю, що відбувається з тілом, коли ми спимо, але не думаю, що воно може довго прожити у такому стані.

Можливо, він думав про те, що хтось може прокинутись і накласти на себе руки.

— Я не хочу, щоб ти приходила, — продовжував він, дивлячись мені просто в очі. — Я не хочу, щоб ти бачила мене овочем.

Він узяв мої долоні і стис їх своїми руками, наче ми бачилися востаннє.

— Я люблю тебе. І не можу взяти із собою в пекло.

— Господи! Тобі буде боляче?

— Ні… Усі ми просто ляжемо спати. Але тобі буде боляче на мене дивитись у такому стані. Ти маєш почати нове життя. Я не можу дозволити тобі поїхати у в’язницю зі мною.

— Але я ж можу допомогти. Я можу передавати послання Дену. Передавати записки. Переказувати щось.

Він похитав головою.

— Але мені ж ще рано їхати. Ми навіть не знаємо, коли тебе переведуть, — не здавалася я.

— Ні, ми маємо покласти цьому край просто зараз.

Я ледь стримувала сльози, що були готові от-от покотитися з очей.

— Я думала, ми все життя будемо разом.

— Я теж так вважав. Але тепер це неможливо. Не думай, що мені було погано з тобою — ні. Найбільше я хотів би бути разом з тобою.

У мене серце розривалося від думки про те, що треба його покинути. Але він хотів саме цього, хоча й сам неймовірно страждав через своє рішення. Якщо я приходитиму — йому стане тільки ще гірше від усвідомлення того, що його стан мене пригнічує. Звісно ж, я розуміла: рано чи пізно нам доведеться попрощатися. Біллі ненавидів прощання. А я хотіла, щоб усе минуло гідно. Я не хотіла, щоб його тягли в кімнату для відвідувачів, коли моя присутність тільки принижуватиме його. Я знала, що маю поступитися, але намагалася хоча б на хвилину чи дві відкласти наше розставання. Нам так багато було чого сказати одне одному — і життя б не вистачило. І так мало було сказано…

Він заплакав. Я вперше бачила, як він плаче. Мене засмутило те, що я не плачу, і я сказала:

— Я б, мабуть, теж плакала — просто до мене ще не дійшло, що відбувається.

— Бережи себе, — сказав він.

— Аби тільки й ти міг себе берегти. Спи спокійно.

Перед тим як вийти, я кинула останній погляд на кімнату — я була впевнена, що більше ніколи її не побачу. Він стояв перед постом охорони й чекав, поки його перевірять металодетектором. На годиннику було рівно 16:00.

За нашу зустріч у мені накопичилось стільки страждань, що було враження, наче я просто вибухну. Я повернулася у свою кімнату, але клаустрофобна замкненість тієї коробки давила на мене. Хотілось бути поруч з людьми — не розмовляти, а хоча б просто сидіти поряд. Я спустилась у хол готелю, де сіла писати щоденник. Люди навколо дивилися телевізор. Тут я розплакалась: я забула сказати, що кохаю його…

Частина 2

Загадка

Розділ 18

Дейтонський центр

(1)

Будівля нового Центру судової медицини в Дейтоні була величною. Вона взагалі мало нагадувала установу з максимальним рівнем безпеки — швидше звичайний багатоквартирний будинок, призначення якого видавав паркан у двадцять футів[35] заввишки з двома рядами колючого