Читати книгу - "Сестри крові"

— Нарешті я бачу цю перлину, яка ховалася в мушлі!

— О, краще б я й надалі залишалася в мушлі. Ти не уявляєш, які це муки бути кралею і шкандибати у цих кунштовних мештиках.

Після мене Йоган поквапився до Франца й Ульріха, неймовірно радіючи, що Францові вдалося привезти упиря. Айзек уклонився і поцілував мою руку:

— Тішуся, що бачу вас у натуральній оболонці. Кімнату для вас я приготував ту саму, але дозволив собі поміняти штори на рожеві в квіти й птахи, які більше личать прекрасній кралі.

Тим часом Лукаш і Рута стояли як вкопані. Я теж. Ми дивилися одне на одного з відчутним хвилюванням, і врешті я не витримала й розплакалася. Невже все — я знову жінка? І тоді обоє кинулися до мене й стали обнімати, Рута теж просльозилася, Лукаш, вочевидь, не чекав, що я зважуся приїхати. Звісно, Йоган його мусив підготувати, але я могла будь-коли передумати. Могла. Але не змогла. З корабля винесли мою скриню з речами, ми поволі рушили до аптеки «Під Крилатим Оленем».

Не так давно я покинула Львів, а серце від зворушення билося, наче пташка у шибу. Місто напередодні облоги. Ось куди я приїхала. Дорогою Йоган з нами розпрощався і запросив до себе на вечерю, відтак прихопив Франца та Ульріха й завернув на Замкову.

Знадвору сочилося ліниве сонячне світло, осяваючи полиці аптеки, вщерть заставлені пляшечками, слоїчками й коробочками з акуратними наліпками, все таке знайоме й звичне. Мене запровадили в мою кімнату. Авжеж, штори були прекрасні, але шкода, що про них подбав не Лукаш. Потім я оглянула аптеку, різного товару тут значно побільшало, окрім медикаментів можна було придбати розмаїті приправи — перець чорний і червоний, шафран, гвоздики, мушкателевий цвіт, мускатний горіх, вино, цинамонову горілку на серце, зацукрований імбир, риж, свічки, бішкопти[40], родзинки, сиропи і т. д.

На обід Лукаш запросив до винарні Прохазки, і ми всі четверо спустилися в льох. Прохазка, побачивши мене, спочатку кліпав очима й не знав, як має реагувати, а врешті не витримав і запитав:

— А ви часом не сестра того Лоренцо, котрий...

— Так, — заспокоїла я його, а може, ще більше рознервувала, — я його сестра. І звати мене Юліана.

— О, Господи! — промовив він і перехрестився.

Наші всі розсміялися. Під час обіду Рута весь час тулилася до Лукаша, мовби даючи мені знати, що не поступиться ним і буде боронити своє щастя.

— Ну, що ж, Юліано, — промовив Лукаш, і голос його тремтів, хоч він і намагався говорити якомога простіше, без емоцій, як чужа мені людина, але це йому погано вдавалося. — Завтра можеш приєднатися до нас у шпиталі Святого Лазаря. Там уже є поранені з пилявецького погрому. Правда, рани свої вони отримали не в тій безславній битві, яка не відбулася, а з рук грабіжників.

— Буду рада допомогти, — відповіла я. — Саме для цього я й повернулася. Так виглядає, що нас чекають бурхливі події.

Я розповіла про іспанців, про принца, якого вони шукають, і про вбивцю, яка, може, вже прибула, а може, ще тільки в дорозі, й про Великого Інквізитора. Про свої пригоди на корсарському кораблі я не розповідала.

По обіді я прогулялася містом у супроводі Айзека, який нізащо не хотів відпустити мене саму, надто, що я вже не могла носити при собі шпагу. Але мені й так нічого не загрожувало, тут усі були зараз зайняті лише самими собою: хтось пакувався в дорогу, хтось ховав майно, а хтось, як німецькі драгуни, весело пиячив, пропиваючи гроші, які сплачувало місто. Але Ринок не змінився, крами і ятки пропонували розмаїті товари, купці закликали на всі голоси, хоч і мало хто щось купував. Я зупинилася біля молочарок і не могла не напитися свіжого молока. Айзек дивився на мене з підозрою і сказав, що молоко в нього викликає бурю. Але не емоцій. Навіть, коли дивиться, як хтось п’є.

— То ви, Айзеку, й кисляка не пробували?

— Та чого — пробував. Але було ще гірше. Тобто, якщо подивитися поважно, то воно не так і зле, коли настає alvi deiectiones, очищення і все таке, але... відволікає...

Я розсміялася, Айзек уже вдає доктора й висловлюється латиною, замість того, щоб вжити звичну «швидку настю». Я гуляла містом і думала, що з коханням треба розлучатися швидко й безболісно, не носити його в собі, як камінь, не мучитися солодкими спогадами, не марити й думати, що раптом щось зміниться, щось станеться неймовірне, якесь диво. Ні, треба погодитися з тим, що нічого не зміниться, що все зостанеться таким, яким є, а тоді все це легше можна прийняти. Кохання — прекрасний сон, який навіть за найкращих обставин триває дуже коротко, особливо, якщо це кохання взаємне, на відміну від нерозділеного кохання, яке може тривати доволі довго. Спочатку ще до появи об’єкта кохання ти кохаєш примару, хоча ти вже знаєш, як вона виглядає, і навіть уявляєш її голос, і залюбки розмовляєш з нею, наприклад, коли чепуришся перед дзеркалом і запитуєш: «Ну, як я тобі?», і сама ж собі відповідаєш, а потім ти цю омріяну примару накладаєш на живий об’єкт і припасовуєш, аби не було ані гострих, ані тупих кутів, і, коли все пасує, як чобіт до ноги, ти захлинаєшся від щастя і розчулення — ось він! А далі починаються будні. Сірі будні. Можливо, і я забила собі голову примарами. Але й сама винна. Коли мене кохали і прагнули кохання, я затялася на помсті, нічого не було важливішого, святішого, кам’янішого, аніж помста. Але після неї мене чекало провалля і спустошення.

Прогулюючись із Айзеком, я помітила, що він уже геть набрав поставу доктора, ба більше — завоював певний авторитет, бо час від часу до нього хтось звертався і просив поради. Ось і перекупка з ятки гукає:

— Пане дохтір, мого Лейбуся вже три дні колотит, морозит і шпіґає. Може, дасте які ліки?

— Слухай, Ривко. Я добре знаю твого чоловіка. Піди протринькай його гроші, то Лейбу відразу кине в піт, і він виздоровіє.

— Йой, пане дохтір, поможіт моїй доньці, — хапає його за руку літня пані. — Вже третий рік жиє з чоловіком і не має дітий.

— А може, то у вас спадкове? Мусите мені вповісти щиру правду, як