Читати книгу - "Лице ненависті"

Куп звернув увагу зібрання на те, що тепер злочинів побільшає, навіть у родинному побуті, бо родині у США загрожує небезпека через зростаюче безробіття та розмивання моральних засад... Чимало дітей роблять спроби самогубства. Доктор Еверетт Куп звинуватив у зростанні злочинності серед молоді також телевізійні програми та кінофільми, хоч сам він не є прихильником цензури. Куп повідомив, що кожна дитина до 18-річного віку встигає побачити на екрані приблизно 18 тисяч убивств. Це так привчає до насильства, що, зустрівшись з ним у реальному житті, молода людина ставиться до нього, як до чогось буденного».

Гадаю, що будуть інші часи, сподіваюсь, що Америка виживе. Але, обтрушуючись від сьогоднішньої гиді, вона довго ще носитиме шрам на душі.

Уроки ненависті не минають без сліду. Що цікаво: після другої світової війни американці поверталися з фронтів, почуваючись героями,— їх цілували на вулицях і шанують за ті перемоги досі. Зате в’єтнамська — нещодавня — війна запам’яталась зовсім інакше. Далека й чужа, вона розділила й покалічила душі мало не цілого покоління — принаймні великої частини його. Коли Рейган сьогодні намагається викликати повагу до ветеранів в’єтнамської війни, йому це не вдається —- включно з відкриттям безглуздого вашінгтонського меморіалу з іменами полеглих у В’єтнамі американців. Брудна війна, в якій узяли участь близько трьох мільйонів американців, полишила на полі битви близько шістдесяти тисяч трупів у формі американського війська; понад сто тисяч повернулись каліками й тяжкохворими, а чимало так і не навчилися жити без вбивств.

Наприкінці жовтня в нью-йоркських кінотеатрах відбулася прем’єра фільму «Перша кров» з модним зараз Сільвестром Сталлоне в головній ролі демобілізованого в’єтнамського ветерана, колишнього «зеленого берета» Рамбо. Отруєний, як і його однополчани, гербіцидом, який американці сипали на азіатські джунглі, знищуючи листя, а ще більше отруєний звичкою до убивств, Рамбо йде в американський ліс, намагаючись обернути його на звичні в’єтнамські хащі, й стріляє, стріляє, стріляє. Його намагаються знешкодити з вертольота, із засідок — врешті й знешкоджують, але Рамбо виголошує наприкінці філь­му, захлинаючись у крові й сльозах, довгий монолог, прагнучи пояснити усім, чому він саме такий. Не пояснює...

«Поверніть в’єтнамських ветеранів додому!» Це гасло тутеш­ня пропаганда нині повторює в багатьох варіантах, але воно нереальне, бо люди пішли в зненависть, а просякнувши нею, повернулися зовсім іншими.

Країна з’їхала з рейок не сьогодні: катастрофа визрівала., Усе складалось одне до одного: В’єтнам, близькосхідні кризи, «Уотергейт» і скинення Ніксона — і все вибухнуло в теперішній істерії. «Нью-Йорк тайме» пише прямо; редактори добре знають, що попередні президенти також не палали любов’ю до нас, але такого не бувало при жодному. Цитую: «Адміністрація Рейгана проводить ядерну стратегію, яка на 180 градусів розминається з політикою всіх президентів від часів Ейзенхауера.

...Починаючи з п’ятдесятих років, у політиці Сполучених Штатів робився наголос на важливості відвернення ядерної війни, забезпечення ядерної стабільності і зменшення ймовірності випадкового ядерного конфлікту... Нині адміністрація Рейгана рухається в протилежному напрямку, а її політика значною мірою збільшує ризик термоядерної катастрофи».

Тут поступово відзвичаюються від мислення категоріями од­нієї людини чи навіть тисячі людей. На конференції в Колумбійському університеті Нью-Йорка щойно виступив професор-радіолог Герберт Абрамс, який спокійнісінько підрахував з трибуни: «Якби вибухнула 65-мегатонна бомба, то за кілька хвилин загинуло б 83 мільйони людей, а 137 мільйонів померло б протягом найближчого місяця».

Не знаю, ким треба бути, щоб вести справи до цього. Але ненависть засліплює...

Гаразд, після повернення я розповім тобі про все це. А поки я щиро сумую, що зник Володя — шукатиму його лице в натовпах, чекатиму на його голос у телефоні. Люди не повинні зникати, тим більше молоді люди. Найгірше, коли щось негаразд з дітьми, бо це біда, спрямована у майбутнє; з дітьми не повинно траплятися нічого поганого — нехай уже ліпше з нами, з дорослими, ми витримаємо.

На цьому я, певно, закінчу. Далі кілька вирізок: Америці тривожно від того, що діється з її дорослими сьогоднішнього та прийдешнього днів,— де вже їм Володю шукати..

ПРЕСА (15

З журналу «Ньюсуїк», 18 жовтня 1982 р.

«Нація дітей, які втекли.

Нове покоління американських підлітків-утікачів: найчастіше це крок відчаю. Вони найменш подібні до своїх романтичних попередників від Гека Фінна до «дітей-квітів», а найбільше схожі на біженців... «Ці діти тікають від чогось, а не до чогось»,— сказав Рассел Франк, директор Бостонського будинку для безпритульних. Близько половини рятуються від фізичних страждань, включно із статевими замахами.' Все більше «економічних біженців», покинутих безробітними, які вже не'здатні їх утримувати... Деякі, яких начебто й не женуть з дому, виганяються звідти насильствами, пияцтвом та іншими ознаками родинного занепаду. «Чотирнадцятирічний підліток нездатен чітко з’ясувати собі, що батько в нього перебуває в депресивному стані, бо втратив працю,— каже" вашінгтонський фахівець із суспільних взаємин Роббі Кал- лавей.— Що гіршають економічні обставини, то більше й більше Дітей опиняється на вулиці». В Сполучених Штатах немає комп’ютерного обліку пропащих дітей, як ведеться

облік автомобілів, які вкрадено; але за найскромнішими об­рахунками щороку близько мільйона дітей у віці від десяти до сімнадцяти років ідуть з дому.«.»

З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 9 серпня 1982 г. «...Дорослішання в Америці приховує в собі більше болю, ніж радощів... Чимало з 47,6 мільйона дітей Америки, яким не виповнилося ще чотирнадцяти, покинуті чи страждають... Дворічного хлопчика в Нью-Йорку дванадцять разів поранено 30-сантиметровим ножем. Його матір звинувачується у замаху на вбивство... Семимісячна фермерська дитина на Флоріді вмерла від інфекції — смерть можна було попередити, якби дитина не була такою виснаженою...

Кількість повідомлень про катування дітей зросла з 413 ти­сяч у 1976 році до 789 тисяч у 1980».

З газети «Дейлі ньюс», 23 вересня 1982 р.

«Хлопчик на Манхеттені звинувачується у вбивстві; минулої ночі він убив ножем свою матір, коли та відмовилася допомогти йому робити уроки».

З журналу «Ньюсуїк», 11 жовтня 1982 р.

«Підлітки часто розглядають ядерну загрозу як останню прикрість, завдану їм дорослими. Ось що занотував у своєму щоденнику десятикласник з Бостона: «В мене вже немає дитинства, яке можна знищити. Дитинство нині запрограмоване на самознищення».

РОЗДІЛ 10

По четвертому каналу нью-йоркського телебачення йде програма міських новин. В інтервалах між повідомленнями про згорілих, задушених чи зарубаних сокирами бабусь (десь блукає американський Раскольников) передають рекламні ролики найпопулярніших бродвейських мюзиклів «Евіта» й «42-а вулиця». Все це йде підряд — рухливі обличчя театральних зірок і судомні лиця бабусь, застиглі назавше. Мені вже скоро відлітати звідси — днів за двадцять, але нью-йоркські