Читати книгу - "Лице ненависті"

—- це іще не вся наша країна. Далеко не вся...Михайло Торченко щойно відсвяткував своє вісімдесятиріччя. Його нагородили радянським орденом Дружби народів, і він їздив одержувати його до Києва. Ми згадуємо спільних знайомих, розмовляємо про те, які наші люди щирі й гостинні. Телевізор у кутку хоче зацікавити нас гонитвою за якимсь Володимиром, розбійником радянського, природно, походження. Машинально глянувши на екран, Торченко повільно простягує руку, вимикає його і каже слова, які навіть у тутешній пресі без гальм не друкуються. Подумки я вимовляю точно такі ж слова, й ми сміємося.

Розповідаю про це зі сцени робітничого дому й клацаю пальцями, наче вимикаю телевізор. Всі посміхаються; неусміхнений лише Семен Кац біля дверей.

Мені довелось бачитися з професурою кількох університетів, виступати по тутешньому радіо, читати вірші в різних аудиторіях, щоразу відчувати живий і щирий інтерес до своєї країни та її людей. Життя триває. Людина, яку цього разу затвердили на роль президента, при своєму голлівудському досвіді не може не відчувати, що народ Америки поводиться зовсім не так, як слухняна масовка у ковбойському фільмі.

Добре, що в Америці не все так просто; щойно Аверелл Гар- ріман, посол США в СССР у найважчі роки війни, пожертвував одинадцять мільйонів доларів на те, щоб краще вйвчали в Колумбійському університеті усе, пов’язане з нашою країною. Він вчинив це явно всупереч теперішній адміністрації, сказавши, між іншим, що «в Радянському Союзі більше вчителів англійської мови, аніж в Америці тих, хто вивчає російську». Це С добре, що країна і її місто Нью-Йорк великі й складні,— кажу про це в зал, розуміючи, що слід прочитати вірші, бо знову опиняюся перед спокусою зайнятися тим, що в Сполучених Штатах зветься «агітація» і чим іноземцям займатися не дозволяється.

Коли вечір закінчився, Семен Кац нарешті підійшов до мене впритул, сказавши трагічним голосом, що Володя пропав. «Я зовсім один тепер...» — постукав мій співрозмовник кулаком по спинці крісла. Семенові таки вдалось прорватися до госпіталю святого Патріка і знайти там знайому, яка підтвердила, що хлопчик тяжко отруївся — хто знає, чим саме? Вранці, коли чергова сестра зайшла до Володиної палати, його там не було. І немає досі. Семен Кац дивився мені в обличчя своїми велетенськими очищами, повторюючи, що Володя пропав і він, Семен, пропав також.

ПРЕСА (14)

З газети «Нью-Йорк пост», 1 листопада 1982 р.

«Жах ХеллоуТна охопив учора місто в зв’язку з несамовитими подіями, включно із смертельними отруєннями солодощами, напоями й навіть зубною пастою...»

З газети «Америка», 27 жовтня 1982 р.

«Американський рабин Меїр Кахане, засновник так званої «Ліги захисту євреїв», нещодавно опублікував листівку, в якій схвалив масове убивство палестинського цивільного населення в таборах Сабра й Шатіла біля Бейрута 16—18 вересня ц. р., назвавши це «помстою Єгови мусульманам». Він вилаяв усіх євреїв, які засуджували ці масові убивства, на- звавши їх зрадниками».

ЛИСТ (15)

Мила моя, починаю листа до тебе з новин зовсім не дипло­матичних, але мене по-справжньому схвилювало зникнення Володі. Щойно він був і раптом випарувався, пропав; це дивно— хоч лікарня не охороняється і всі ходять коридорами у власному одязі, лікарня цілком традиційна для Америки. Хлопчик отруївся чи йому підклали на Хеллоуїн отруєну цукерку; в історії хвороби записано про гостре отруєння, хоч характеру отрути не вказано. Адвокат Кренстон ходив до лікарні, Кац обривав телефони, поліція знизує плечима — Володя-Уолтер розчинився у нью-йоркських туманах. Можливо, все це брехня—для того лиш, щоб спростити їм боротьбу за хлопчика. Вони крадуть людей — і їм важливо вкрасти молоду людину з соціалізму.

Знаєш, якщо я зводитиму ці записи, листи й вирізки в книжку, то, можливо, назву її «Лице». Чи —«Біль», Боляче дивитись, як змучилася велика країна і скільки муки на обличчі в неї. Удаючи, що всі болі окремо — окремо неприємності, окремо інфаркти,— Америка не любить замислюватись над тим, що стала головним творцем ненависті у світі й у себе вдома, а пухлина ця, розростаючись, нищить її зсередини. Маю на увазі ту частину країни, яка кричить в телевізорах та пише в газетах, що слід нарощувати силу ракетних м’язів, а не силу духу — благородства й пам’яті. З Америкою нині діється таке, що буде у ній відлунювати ще чимало десятиліть підряд.

Звабили вони Каца до себе, але навіть з нашого сірого обивателя не можуть зробити обивателя свого. За кілька місяців на друзки розбили життя Марії. А за хлопчика просто страшно: він же й мови як слід не знає, він нічого не розуміє тут. Був би доросліший — подзвонив би до радянського представництва, але ж у нього, певно, не тільки номера телефону немає, а й десяти центів на дзвінок з телефонної будки.

Так і не побалакав я з хлопчиком — може, він і не відає про мене як слід: хіба що казали йому — стережися, мовляв, отого чоловіка! Десь він тепер, краплиною в потоках «мандруючої нації» (так прозивали Америку в тридцяті роки) —де він? Народ в Америці рухливий — далеко не завжди з доброї волі. Нині кожен п’ятий американець протягом року мігрує з штату в штат; все саме так — шукають, де глибше й де ліпше, але знаходить не кожен. Ні в кого з моїх знайомих американців дорослі діти не мешкають з батьками (лише в двохемігрантських родинах, але це радше слов’янська традиція). Якщо Володя справді втік — він вростає у величезний натовп; з молодих людей кожен четвертий безробітний.

Біль. Все разом. Загрожуючи нам смертю, Рейган нищить власний народ; позбуваючись праці, люди навчаються красти, брехати — все це безумовна істина.

Буваючи в Америці, неможливо не пройнятися повагою до працьовитих, невтомних людей, які розорали й забудували цю землю. Вони зійшлися сюди звідусіль і, звичайно, заслуговують на ліпше. Не маю сумніву: якби всі наші люди працювали з такою продуктивністю, як на тутешніх заводах і фермах, ми жили б заможніше. Але водночас не дай нам, доле, відчути всі тайфуни безробіть, ненависті й нелюдськості, які тут нищать людську гідність та благородство. Не дай нам, доле, витерпіти все, що падає на голови не тільки американських' дорослих, а й дітей. Не втримаюсь і ще в тексті процитую одну тутешню газету — крикливо антирадянську, але тим доречніше її свідчення. Це з «Свободи» за 29 жовтня: «В Нью-Йорку проходить щорічний конгрес лікарів-педіатрів, на якому з головною доповіддю виступив доктор Еверетт Куп. Він підтвердив той факт, що злочинність та насильство серед молоді набули характеру