read-books.club » Сучасна проза » Юність Василя Шеремети 📚 - Українською

Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

229
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Юність Василя Шеремети" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47 48 ... 101
Перейти на сторінку:
аж коли скінчили, батько сказав:

— То знаєш... Поки вилізеш на пана, треба бути мужиком!

Василеві дуже смакує вечеря. Мати подбала, щоб якось цю вечерю відзначити. Всі постять, але Василь дістав яєчню. Йому ніяково. Він пропонує, щоб їли всі.

— Їж, їж! Скоро Різдво. Ми вже видержимо! — сказав батько і його слово — закон.

Ще не скінчилася вечеря, а дядьки вже сходяться. Першим, розуміється, Миколай. Подає всім руку і одразу виймає кисет з махоркою. Потім приходять інші. Никифор, Данило... Сідають, крутять цигарки, дим валить копицями. Василь оповідає про Англію, про повстання в Марокко. Дядьки висловлюють свої погляди. І нащо та війна? От поділили б світ порівну, по-справедливому... То твоє, а це моє, і добре. Переходять на інші теми, згадують життя перед війною. А все-таки цар був цар. Як не кажи. Всі погоджуються, їм невідомо, чому “ту жизню” треба було комусь руйнувати. Згадують старі часи, скільки то було кругом лісу, які були пасовиська, які були болота, стависька. Потім переходять на злодіїв, пригадують, як то за ними село полювало і як злодійського головаря “по приговору” на Сибір виселяли.

А вечір йде. У хаті стільки диму, що немає чим дихати. Василя вже морить сон. Він намерзся і тепер у теплі хотілося б заснути. Але на це ніхто не зважає. Ще не все договорено... І аж коли Маринка в куточку починає молитись Богу, коли стара Оксана стелить постіль, щойно тоді дядьки встають. При відході діляться останніми вістями:

— Треба йти! А надворі віє...

— А! Може навіє одлиги...

— А мені ще треба вивезти на придаток гній.

— А вже помолотили?

— Та ніби вже... Пару кіп околоту перетрясу і готово.

— А я все на машину пустив.

— Коли б не треба було сніпків... А з-під машини, які там сніпки.

У постелі Василь довго не може заснути. У думці перебирає враження минулого дня. Згадує Крем’янець, приятелів, професора, Варвару Сергіївну і... Настю. Вона проти його волі вривається в його думку. Вона приходить некликана і одразу заволодіває ним. Він ось мріє, мов хлопчик. Все те кудись далеко лине, пориває його від дійсності... І поволі зникає почуття реального, приходить туманність з проблисками фантастичних видив, а далі твердий, молодий сон.

Метелиця за ніч ущухла, небо прочистилось, і яскраве, по-зимовому сліпуче сонце зійшло велично над білою, чистою землею. Як приємно бачити обрії, далечінь, сріблистий простір з початком березового гаю. Як приємно дивитися в розріз хвилястого непорушного океану, на котрому то там, то там здіймаються замети, пригірки, несподівані закрути, одиноке дерево, випростане і мрійливо заспокоєне, старанно очищене від усіх листочків.

Василь ані трошки не сумує за містом. Це було тільки там, поки не від’їхав. Тут у ньому знов прокидається те, вічне, його. Той білий океан. Всі предки ходили в його далі, краяли його поверхню, давали плід землі. І він обрів своє єство. І він з тієї ж скиби повстав, щоб бути. І він є!.. І буде, так само, як були ті перед ним.

Вусатий, дужий з міцною, простою душею Федір Шеремета не дозволяє синові марнувати час. Він родився не на те, щоб ганьбити заповіді землі. В поті чола здобудеш хліб свій. Так. Іншого Федір не знає, та й знати не хоче.

Вже зранку Василь при роботі. Вилами накидає на сани гній. Потім іде з батьком до лісу, щоб зрізати кілька деревин на дрова. Прекрасний ліс! Яка величність! При першій нагоді Василь мусить прийти сюди, бо зараз не має часу ґав ловити. Надвечір їде з бочкою по воду... І тільки ввечері сідає за привезену книжку.

Це пише граф Толстой. Про себе, про своє дитинство, хлоп’яцтво, юнацтво. Про всіх, що були біля нього. Василь не може відірватися від цієї книжки. Дуже воно все для нього нове. Ні. Воно не нове, а інакше, не те, що бачить він. І дивна річ... Хай там Шпачук каже, що хоче. Василь наперед знає його думки. Але Василеві життя, описане графом, чомусь не чуже. Здається йому, що Ніколєнька і він не далеко один від одного відійшли. Є у них щось спільне в думках, у нахилах, у поглядах на світ і на речі. От, можливо, той трохи довше зупинявся над питанням про Бога. Є чи немає! Ще не так давно Василь також думав над цим чимало. Сьогодні він покинув ці справи, відклав їх надалі. Не можна йому в сімнадцять років торкатись такого.

Другий і третій, і всі інші дні — такі самі. Тільки Василеві руки дуже скоро знов вкриваються мозолями. Блідість також зникає і вилазить назовні той самий міцний, присадкуватий Василь, що його тут всі знають. Данилова Федорка біля криниці подивилась на нього таким поглядом, що можна було розтопитися. Вона вже не каже йому ти, як бувало. Трохи соромиться. Вона тільки дає йому зрозуміти, що то вони колись разом пасли у лісі корови, і гасали по запусті, і ловилися, щоб, обнявшись, падати і качатись по росяній траві.

— Вже приїхали? — питає.

— Приїхали... А як же ти, Федоро? Ще не засватана?

Вона і не думає ображатися на “ти”.

— Чекаю на вас!.. — не лізучи в кишеню за відповіддю, каже вона.

Вони тут не самі, і всі, що чують, сміються.

— Е, чекай, чекай! Він уже в місті панянку має, — підкидає своє стара Мартиниха, підіймаючи коромисло на плечі.

Василь наливає в бочку як справжній парубок. Він підтягнувся, вирівнявся, чоботи в нього чищені, і видно, що біля гною він тільки недавно.

У неділю Василь іде до церкви. Як би то виглядало, коли б він чи хтось інший з села, приїхавши по довшому часі додому, не пішов до церкви? Де, як не тут, показати себе і побачити людей? А Василь може себе показати. Він, правда, не пнеться наперед, але і так всі очі до нього звертаються. Кому не хочеться поглянути, що то з нього зробилося. Пан він уже чи не пан? Чи такий, як і був?

Ні! Він уже не такий, як був. Трохи змінився. Інколи набундючений, але варто йому задивитися на старі, незграбно мальовані образи, як вся та пиха зникає. Він одразу знову стає таким, як був колись, малим хлопцем, що не раз тут стояв і дивився на ті самі образи.

Він любить свою стару церкву. Які б не читав книги, а тут він чує

1 ... 46 47 48 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юність Василя Шеремети"