Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

верхів’я Псла на сході. Верхня хронологічна межа події визначається достатньо точно завдяки повній відсутності у волинцевських комплексах дирхемів — арабських монет. Стався такий погром ще до початку притоку дирхемів до слов’ян Дніпровського Лівобережжя, який позначається скарбами з Нижньої Сироватки (молодша монета 812/813 р.) та Нижніх Новосілок (молодша монета 811/812 чи 816/817 р.), тобто раніше від 813—815 рр.

Наслідком подій стало припинення існування пам’яток волинцевської культури, жодна з яких не продовжує функціонувати далі у IX ст. Населення, що вижило, починає обирати для життя більш безпечні місця на річкових мисах, обносячи їх примітивними дерево-земляними укріпленнями. Так виникають перші городища нової роменської культури (Опішнянське, Новотроїцьке). Населення продовжує традиції волинцевського житлобудівництва та ліпного посуду, додаючи лише в його орнаментуванні характерну роменську «гусеничку» (гребінчастий штамп по плічках посудин), однак повністю зникає високоякісний столовий гончарний посуд, який замінюється ліпним підлощеним. Порівнюючи процент салтівського впливу на волинцевському та роменському етапах, також виразно фіксуємо падіння інтенсивності контактів з Хозарським каганатом.

На Правобережжі, в ареалі культури Луки-Райковецької, у IX ст. жодних катастроф не фіксується, навпаки, спостерігаються певні зрушення в рівні суспільної організації: виникають перші городища, починається виробництво примітивного кружального (вже не ліпного, а виробленого на гончарному крузі) посуду. Скориставшись зникненням волинцевського населення на Правобережжі, їхню зону проживання займають носії культури Луки-Райковецької, які, зокрема, споруджують городища на Замковій горі у Києві та в Монастирку.

У IX ст. ареал культури Луки-Райковецької не є монолітним і розпадається на три великі зони. Перша охоплює басейн Прип’яті від р. Західний Буг до Горині, куди географічно тяжіють і пам’ятки Житомирщини. Друга охоплює Придністров’я та Пруто-Дністровське межиріччя, до неї ж примикає невелика група пам’яток на Південному Бузі. Третя зона охоплює Правобережне Придніпров’я. Поділ цього ареалу між племінними союзами здебільшого гіпотетичний. Так, бужан і волинян, як правило, локалізують між Бугом і Горинню; білих хорватів — у Верхньому Подністров’ї, а тиверців — нижче за течією. Уличам віддають пам’ятки на Південному Бузі та південної частини ареалу Придніпров’я, залишаючи його північ полянам. Тут ситуація виглядає найбільш загадковою, адже, окрім полян, уличів та «лензаненів», є ще один претендент — деревляни, про «ображання» якими полян згадує давньоруський літопис.

У 30-х рр. IX ст. на півдні у слов’ян з’являється новий сусід — кочові племена давніх мадярів (угрів), які залишили нечисленні, але яскраві поховання типу Суботців, концентрація яких спостерігається у районі Порожистого Дніпра.

Арабські джерела згадують про напади мадярів на слов’ян з метою захоплення рабів на продаж, які збувалися на невільничих ринках у Криму. Тож саме загроза з боку мадярів могла стати одним із головних стимулів до будівництва слов’янами городищ у середині IX ст. Іншим серйозним чинником стала поява русів.

Початки Русі та ранні етапи розвитку держави

(О. Комар)

Проблема «походження Русі» — наслідок кількасторічних сумнівів у точності літописної розповіді про покликання варягів та здогадів на тему: «Як би могло бути насправді». Ким лише не уявила русів за цей час фантазія дослідників: скандинавами, східними або прибалтійськими слов’янами, сармато-аланами, тюрками, фінами, балтами, германцями-ругами тощо. Сучасні процесам утворення Русі писемні джерела IX—X ст., щоправда, для такого розмаїття поглядів зовсім не дають підстав.

839 р. до франкського короля Людовіка прибули в Інгельхайм посли візантійського імператора Феофіла. Разом із ними прийшли люди, які називали свій народ «Рос» (Rhos), а свого короля — «хакан» (chacanus). Феофіл у супровідному листі просив дозволу для росів повернутися додому через володіння імператора Людовіка, оскільки на зворотному шляху посольству загрожували якісь дикі варварські народи. Здійснивши детальне дізнання, Людовік з’ясував, що посланці виявилися шведами (Sueones), після чого вирішив затримати їх для з’ясування справжньої мети візиту, запідозривши у шпигунстві. Відголосок візиту бачимо і в листі Людовіка II (844—875 рр.) до візантійського імператора Василія І (867—886 рр.), у якому франкський король стверджував, що титулом «хакан» (chacanus) вони називають правителя авар, але не хозар чи норманів (вікінгів-скандинавів).

За двадцять років по тому візантійці нічого не знали про походження народу «Рос», який 860 р. учинив несподівану облогу Константинополя. Але в латиномовній хроніці венеційського історика X — поч. XI ст. Іоана Диякона нападники названі «народом Норманів» (Normannorum gentes). Єпископ Кремони Ліутпранд уточнює: «Ближче до півночі живе народ, який греки за зовнішнім виглядом називають „русіями“ [тобто „рудими“], ми ж за місцерозташуванням називаємо норманами». Аль-Масуді, навпаки, вважав русами норманів, які здійснили напад на Андалусію 912/913 р.

Арабська «Анонімна записка» кінця IX ст., інформація з якої запозичена багатьма географами X—XI ст., розповідає про проживання русів на острові в Північному морі, про їхнього царя — хакана, а також де-факто про паразитичний спосіб життя: напади на кораблях на слов’ян і здобування таким чином усього необхідного для життя. Із притаманних для русів занять араби відзначають лише війну і торгівлю хутром. З накопиченням нової інформації у X ст. розповідь про «острів русів» поступово змінюється на розповідь про три види русів або три центри з найбільшими містами: «Куйаба», «Славійа» і «Артаб / Арса».

У менш легендарній формі для середини X ст. дуже схожу інформацію переказує Костянтин Багрянородний, який також виділяє як заняття росів торгівлю та збір данини зі слов’ян «кружлянням» (полюддям). Візантійський імператор знає власне «Росію»[13], у складі якої згадує міста Київ, Чернігів, Вишгород, Смоленськ та загадковий «Теліутца» (Любеч?), а також «зовнішню Росію», до якої відносить Новгород. Костянтин відзначає різницю мови росів та слов’ян, передаючи назви дніпровських порогів «слов’янські» та «роські». Більша частина останніх наразі етимологізується зі скандинавських мов.

Археології радянського періоду фактично було поставлено завдання нівелювання значення такого роду писемних джерел шляхом демонстрації незначної кількості скандинавських рис у давньоруській культурі IX—X ст. Це завдання цілком успішно було провалено: археології, навпаки, довелося виділити цілу низку ранніх давньоруських пам’яток X ст. саме з високим відсотком скандинавських елементів. Щоб пояснити цей феномен, з’явився термін «інтернаціональна дружинна культура», яка нібито завжди мала бути сплавом різновекторних культурних імпульсів. Тільки залишалося загадкою, чому між реальними можливими векторами впливу розвинутих суспільств: візантійським, хозарським, каролінгським, мадярським, вибір упав на скандинавську домінанту, якої ніколи раніше не спостерігалося в археології Середньої Наддніпрянщини.

Автор «Повісті минулих літ» акцентував увагу на існуванні торговельного шляху «з варяг