Читати книгу - "Найкраще в мені"

Зі спальні можна було потрапити до ванної кімнати. Аманда все життя мріяла про ванну на ніжках, подібних до звірячих лап. Над мийнею висіло антикварне дзеркало, в якому вона вихопила своє відображення поряд з Довсоном — це вперше з часу повернення до Орієнтала їй трапилося побачити їх двох з боку, і їй спало на думку, що в юності вони ніколи не фотографувалися удвох. Звісно, вони хотіли цього, обговорювали, та нагоди так і не випало.

Тепер вона жалкувала про це. Але якби було в неї таке фото? Чи заховала б вона його подалі до шухляди й забула б про нього, аби потім несподівано відшукати за декілька років? Чи зберігала б його в якомусь особливому місці, відомому тільки їй? Вона не уявляла, однак зараз, коли бачила обличчя Довсона поряд зі своїм у дзеркалі ванної, це було по-справжньому інтимне переживання. Вона вже дуже давно не почувалася привабливою поряд з кимось, але тепер — так. Вона відчувала, як її тягне до нього невидимою силою. Вона ніжилася в його уважному погляді, коли він роздивлявся її, в граційності його рухів. І найгостріше вона відчувала, що між ними існує якийсь первинний зв’язок, якесь передвічне порозуміння. Вони були разом всього лише пару днів, та вона інстинктивно довіряла йому й знала, що може що завгодно розповісти йому про себе. Так, того першого вечора вони трохи сперечалися через ту історію з Боннерами, але в кожному їхньому слові звучала неоздоблена, сира щирість. Жодних недомовок, прихованих натяків і замаскованого осуду. І, як завжди, їхня суперечка згасла так само миттєво, як і спалахнула.

Аманда продовжувала роздивлятися Довсона у дзеркалі. Він повернувся й помітив її погляд. Простягнув руку й прибрав їй з очей неслухняне пасемко волосся. А тоді пішов, лишивши її наодинці з роздумами про те, що наслідки наслідками, та життя вже незворотно змінилося в такий спосіб, якого вона й уявити не могла.

* * *

Забравши сумку з вітальні, Аманда знайшла Довсона у кухні. Він відкоркував пляшку й наповнив келихи. Передав один їй, і вони разом мовчки перемістилися на ґанок. З-за обрію накочувалися чорні хмари, додолу спадав легкий туман. На крутому, порослому деревами березі річки листя ожило й затріпотіло, перетворившись на рухливу темно-зелену масу.

Аманда відставила келиха убік й відкрила сумку, з якої після недовгих пошуків витягла два конверти. Одного вона простягла Довсонові, а другого поклала на коліна: цього листа вони мали прочитати разом перед церемонією. Вона дивилася, як свого конверта Довсон охайно склав удвічі й заховав до задньої кишені брюк.

Аманда простягла йому не підписаного конверта:

— Ти готовий?

— Як ніколи.

— Хочеш відкрити сам? Маємо прочитати його перед церемонією.

— Та ні, тримай ти, — відповів він, підсуваючи стільця ближче. — Я почитаю звідси.

Аманда відігнула край печатки, тоді обережно відірвала її. Розгорнувши листа, вона була вражена заплутаністю письма: тут і там слова, чи навіть фрази, були викреслені, рядки танцювали, викриваючи Таків вік і старечий тремор. Лист був довгим — три аркуші з обох боків — і вона мимохіть задумалася, як довго він його писав. У кінці була дата: чотирнадцяте лютого того ж року. Валентинів день. Чомусь такий збіг не здавався банальністю.

— Готовий? — запитала вона. Коли Довсон кивнув, вона нахилилася ближче до нього, і вони разом взялися читати.

Амандо й Довсоне!

Дякую, що приїхали. І дякую за те, що все це для мене робите. Ви єдині, до кого я міг звернутися.

Письменник з мене не дуже, тому, гадаю, треба почати з пояснення, що перед вами історія кохання. Мого й Клариного, я хочу сказати, і, певно, подробиці наших стосунків у перші роки подружнього життя будуть для вас надто нудними, тож я би почав з тієї частини нашої історії, яка зацікавить саме вас — а саме частини, яка розпочалася 1942 року. На той час ми були одружені три роки, і в Клари вже стався перший викидень. Я знаю, якого болю це їй завдало, та й мені теж — бо я нічого не міг вдіяти. Іноді труднощі спонукають людей розійтися. Та буває й так — як-от у нашому випадку, — що труднощі тільки зближують.

Але щось мене занесло не туди. Коли старішаєш, багато що змінюється, мушу сказати. Поживете — побачите.

Був 1942 рік, як я вже казав, і з нагоди річниці ми вирішили піти в кіно на «Для мене й моєї дівчини», де Джуді Ґарленд і Джин Келлі. Оце було вперше, як ми обоє пішли до ілюзіону, а для цього треба було аж до Ралі доїхати. Коли фільм скінчився, ми просто сиділи, аж доки світло в залі не увімкнули, і розмірковували про побачене. Сумніваюся, що хтось із вас взагалі бачив цей фільм, тому не переказуватиму подробиць, але якщо коротко, то там ідеться про чоловіка, який скалічив себе, щоби не йти на війну, але після того стрічає жінку, яку покохав і яка тепер вважає його боягузом. Перед тим я отримав повістку про призов до війська, і тому кіно влучило точно в ціль — я теж не хотів воювати й лишати вдома кохану, ми навіть говорити про це боялися. Тому ми говорили про головну пісню, яка звалася так само, як і кіно. Це була найвдаліша, найпрекрасніша пісня з усіх, які ми коли-небудь чули. Коли їхали додому, то наспівували її разом по колу. І от за тиждень після того мене забрали на флот.

Це дивно, бо, як я вже казав, я саме мав їхати на війну, і ті, хто мене призвав, мали знати, чим я заробляю на життя. Тобто було б розумніше забрати мене до армії: я добре ладнав із двигунами, а от плавати — не