Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Крим, де українці становили меншість населення, і лише в двох повітах — Євпаторійському та Перекопському їх кількість трохи перевищувала 20 % і перевищувала частку росіян. У III Універсалі не згадувалася також і Кубанська область, де на той час утворився окремий крайовий уряд. Водночас українська влада наполягала на застосуванні такого ж критерію і до заселених переважно українцями частин «неукраїнських» губерній. Росія на той час вбачалася як федеративна республіка, у рамках якої здавалося можливим з’ясувати «організовану волю народів». Очікувана федералізація за етнічним критерієм дозволяла Центральній Раді не вимагати негайного об’єднання усіх українців лише в одній адміністративній одиниці. Але це виявилося ілюзією.

Етнографічний критерій визначення кордонів українських територій був використаний на переговорах представників УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною у Брест-Литовську, (нині м. Брест, Білорусь). Вимога надати Україні право брати участь у таких перемовинах (на той час — ще «майбутніх») окремою делегацією вперше була виголошена ще в резолюції Всеукраїнського конгресу у квітні 1917 р. і відтоді залишалася незмінною. Вона реалізувалася у процесі перемовин з Четверним союзом, на які УЦР відправила своє представництво. 12 січня 1918 р. (30 грудня 1917 р.) повноваження української делегації були визнані переговірними сторонами, в тому числі — вустами Льва Троцького — їх визнала радянська Росія[26].

Позиція української делегації на переговорах зміцнилася після проголошення IV Універсалом незалежності УНР. Слід відзначити, що проблема кордонів у цьому Універсалі не порушувалася, тому «за замовчуванням» ними вважалися визначені раніше 9 губерній. 9 лютого (27 січня) 1918 р. українська делегація підписала в Бресті мирний договір із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Таким чином Україна стала суб’єктом міжнародного права. Цим договором визначалися західні кордони України. Уже 3 березня 1918 мирний договір із цими країнами підписала радянська Росія. За його умовами Росія мала визнати УНР, а кордони між двома державами мали визначитися в ході переговорів.

Після проголошення незалежності УНР зазнала певних змін і позиція українського керівництва щодо кордонів з Росією. Про виявлення «організованої волі народів» у таких умовах уже не могло йтися, оскільки воно було гіпотетично можливим лише в рамках єдиної держави. Натомість 6 березня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон про новий адміністративно-територіальний поділ України, яким і було продемонстровано її позиції в територіальному питанні. Згідно з цим законом уся Україна мала поділятися на 32 землі. При цьому зазначалося: «Остаточним розмежуванням Української Народної Республіки з сусідніми державами число земель може бути змінено»[27].

За цим законом, окрім території дев’яти «українських» губерній (Таврійська — без Криму), до складу України мала бути включена низка повітів із «великоросійських» Воронезької та Курської губерній. Мова йшла про Рильський, Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський та Путивльський повіти Курської губернії та Бирюченський, Богучарський, Валуйський, Острогозький повіти Воронезької губернії. Про приєднання до України українських етнічних земель на південному сході (Область Війська Донського та Кубань) у цьому законі не йшлося. Пояснення тут доволі просте: новий закон ухвалювався на тлі укладення Брестського мирного договору України й Росії та країнами Четверного союзу. Територію Воронезької та Курської губерній у УЦР вважали належними радянській Росії, і тому застосували етнографічний критерій у визначенні кордону з нею. Натомість землі на південний схід від «українських» губерній (Дон та Кубань) мали свої уряди, які не брали участі в перемовинах у Бресті, тому з ними про кордони потрібно було домовлятися окремо.

Історик Олена Бойко склала таблицю нового адміністративно-територіального поділу, яку ми наводимо далі. Зірочкою ми позначили в таблиці ті землі, території яких більшою чи меншою частиною мали складатися із повітів, які раніше перебували в складі Курської та Воронезької губерній[28].

Певний час після укладення Брестського мирного договору російська сторона спробувала погратися в «громадянську війну» в Україні, стверджуючи, що військові загони під командуванням більшовика Володимира Антонова-Овсієнка їй не підпорядковані. Однак то була таємниця Полішинеля. Як зауважив 2 травня у розмові з Антоновим-Овсієнком відправлений Кремлем на перемовини з українсько-німецькою стороною Християн Раковський, «фронт по суті єдиний і формальне розділення, яке ми робимо, корисне для дипломатичної кореспонденції з німецьким урядом, для німецького штабу воно не має значення»[29]. Українсько-німецькі війська невпинно витискали росіян з міст та сіл України. Напрямок руху об’єднаних військ дає підстави стверджувати, що була поставлена мета долучити до єдиного державного цілого ті повіти, які були складовою частиною України на підставі закону від 6 березня 1918 р. Російська сторона намагалася цьому завадити. Приміром, ще за існування Центральної Ради в постанові СНК РСФРР від 17 квітня зазначалося: «Губернії: Курська, Орловська, Тульська, Воронезька, Область Війська Донського та Крим навіть за односторонньою заявою Київської ради, яка була відтворена та засвідчена в радіо германського уряду від 29 березня, входять до складу Російської Федеративної Радянської Республіки. З огляду на це на їх територію не повинні розповсюджуватися військові дії, які ведуть на Україні»[30].

Аналіз цього та низки інших рішень керівництва Росії дає підстави стверджувати, що Кремль реально побоювався подальшого наступу українсько-німецьких військ. У дипломатичних зусиллях він зробив ставку на межі України, окреслені III Універсалом. Тобто етнічний чинник визнавався лише в наявному на той час губернському розрізі. Підстави для таких аргументів надала згадана вище радіограма німецького МЗС від 29 березня 1918 р., у якій, зокрема, відзначалося, що до остаточного встановлення російсько-українського кордону «Імператорський Німецький уряд вважає, що власне до України належать такі дев’ять губерній: Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Київська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська і Харківська». Однак, використовуючи цей аргумент, у Москві воліли не згадувати, що в цій же радіограмі, текст якої опублікований поряд із відповіддю на неї, йшлося і про напрямок, у якому треба рухатися в розв’язанні територіального питання. Закінчувалася вона такими словами: «...сюди треба ще додати частини Холмської губернії, які відходять до України за мирним договором союзників з нею». Інакше кажучи, йшлося про втілення в життя етнографічного критерію і, відповідно, збільшення території України за рахунок населених переважно українцями повітів радянської Росії.

Підсумовуючи перебіг вирішення проблеми кордону між Україною та Росією у добу Центральної Ради, слід відзначити наполягання української сторони на етнографічному принципі, який і був покладений в основу визначення українсько-російського кордону як у III Універсалі, так і в законі від 6 березня 1918 р. Однак якщо в III Універсалі цей критерій було застосовано в губернському розрізі, то в законі від 6 березня 1918 р. — в повітовому.