Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Не так, – відказав спокійно Найда. – Просто, перш ніж щось відповідати тобі, хочу побачити вовкулаку...

– Ах, це... Ну, ну... – заусміхався Юхим і став хутко зривати з себе вбрання. – Тільки ти сьорбни ще пива. Аби не загикувався потім...

Найда, тамуючи дрож, що несподівано з’явився у всьому тілі, знову взяв кухоль.

Юхим тим часом роздягнувся цілком.

– Ну, дивись... – вимовив, криво усміхаючись, певно інакше й не вмів. А тоді перекинувся через голову і...

Найда хоч сподівався чогось такого, вмить зірвався на ноги і забився в куток кімнати.

Перед ним виблискувала пекельними очима страхітлива потвора з його  сну, що лиш віддалено нагадувала вовка. А з оскаленої пащеки скапувала на долівку густа слина. Ікла ж визирали такі, що й ведмедеві впору.

– Х-ха-р-р... – прогарчала потвора і плигнула.

Рух був такий швидкий і звивний, що Найда лиш встиг випростати перед собою в захисному русі руки. Тіла зімкнулися. Пролунав тріск, щось блиснуло і обидва розлетілися врізнобіч... При цьому Юхима знову перевернуло через голову, і він став людиною.

– Що? Що? – вибелькотів він. – Хто ти? Як ти це зробив?

Найда, сидячи на підлозі, не менш зачудовано позирав на власні долоні.

– А хіба це я? – перепитав дурновато.

– Не я ж, – відбуркнувся Юхим. – Пече й досі...

– От, нічого кидатися було, – відказав примирливо Найда, все ще розгублено позираючи на свої руки.

Юхим підвівся і став зодягатися.

– То як? – вернувся згодом до розмови. – Переконався, що я не брехав?

– Еге ж...

– І яким буде твоє рішення?

– А от, як даси мені відповідь ще на одне питання, то зранку вирушимо...

– Питай, – охоче погодився Юхим.

– Усі розповідають, що мене знайшли в санях, на які напала вовча зграя. Усіх подорожніх тоді звірі загризли. Я врятувався дивом... І хто були ті люди, куди і звідки прямували, так і залишилося невідомо. Ти часом до того не причетний, вовкулако?

Не очікуючи чогось подібного, Юхим спершу розгубився, але швидко оговтався й заходився плести небелиці, мов найнятий.

– Можу певно сказати, що ні... Вовкулакою я став одночасно з Руженкою... А до речі, звідки тобі відомо, що вона мадрагайл?

– Думаєш, ми більше не бачилися? – зробив здивовані очі парубок, кленучи себе в душі, що обмовився, але одразу ж і вигадавши, як вивернутися.

– Брешеш! – скрикнув уражений в самісіньке серце чоловік, який був певен, що бодай останні місяці на його скарб ніхто не посягав. – Вона розтерзала б тебе, аби лише насмілився наблизитися!

– А вдень?

Юхим похнюпився.

– Що ж... Удень ти й справді міг з нею ще зустрічатися. Але навіщо відкладати з подорожжю? Чому не вирушити одразу? Навіщо час гаяти? Коні готові... Зараз покидаю в торбу харчів та й гайда...

– Ти коваль, людина вільна. Можеш місто покинути, коли заманеться, а я – княжий дружинник. Без сотникового дозволу... За непослух, сваволю – смерть.

Юхим недовірливо зиркнув на парубка.

– І все? Більше ніщо тебе не затримує?

– Що ж іще? Ну, з батьками проститися...

– То нехай так і буде, – погодився Юхим. – але зробімо інакше. Ти додому йди. Готуйся в дорогу, прощайся. А з сотником я сам говоритиму. Думаю, у мене краще вийде...

– Себто?

– Ну, що ти йому сказав би? Що мертву, чужу до того ж, жону визволяти поїдеш? А я скажу, що в угринське королівство їду за золотом і охоронця попрошу. А щоб сотник зговірливішим став, щось і йому підкину... Второпав?

– А то...

– Ну, то й порішили... А тепер іди. Бо хоч ми й замирилися, бачити тебе не можу. Нехай, уже від завтра. Шлях й так неблизький. Як би не Руженка...

Найда не став дослухатися кінця. Його справжні, не вдавані почуття нічим на різнилися. Окрім того, як не натурально поводився Юхим, а попереджений Митрієм, парубок не вірив жодному його слову. То ж зітхнув полегшено, аж як затраснув за собою двері зброяревої хати. А тоді ще раз глянув на свої руки...

Найда додому не йшов, а летів. Благо й не далеко... Лиш перейшов через дорогу, обігнув клуню Івана Шпака, а там задами, задами вибрався на стежину, що провадила просто до псарні.

Митрій чекав його на ганку. Домовик сидів на горішній сходинці, від нетерплячка бовтав ногами і час од часу шпурляв камінчиками в курей, що бабралися в поросі посеред подвір’я. Побачивши Найду, аж підстрибнув:

– Що?

– Усе, як ти й казав. Хоче запровадити мене в замок до Морени.

– А ти?

– А я погодився. Завтра й вирушаємо.

– О-хо-хо, – зітхнув домовик. – Ну, та від долі не втечеш. Присядь, розповідай...

Найда скорився.

– Та що там оповідати. Почав одразу з Руженки. Сказав, що без моєї допомоги не визволить. Потім, як я вдав, що не вірю жодному слову, перекинувся на вовкулаку.

– Ого, аж так далеко зайшло?

– Ну, я сказав, що знати-не знаю ніякої Морени, і що всі оті старі боги лиш вигадка. А він, на доказ своїх слів...

– І не кинувся на тебе? – стривожився гном. – Перекидні, коли влазять у вовчу шкіру, буває, роблять таке, що в людській подобі і не подумали б. А він же на тебе, ох, лютий...

– Та кинувся...

– І що?!

– Я й сам не збагну, – пересмикнув плечима Найда, – усе так швидко сталося... Він плигнув, я виставив перед собою руки... Щось блиснуло – і нас розкидало в різні боки...

– О-го! – клацнув язиком від захвату Митрій. – Все ж мій нюх мене не підвів. Скільки знаю тебе, скільки няньчу… А запах не той, не людський...

– От і він так казав, – похнюпився Найда. – То що ж я таке?

– А зараз з’ясуємо. Давно з твоїм батьком побалакати збирався, та все якось не до того було. Ну, а нині, то вже в сам раз... Ходімо до старого. Най розкаже, як тебе  знайшов. Щось мені в тому всьому не в’яжеться. Я ж бо й сам не відав нічого. Розбудив лише. А він одразу до псарні  кинувся, вовкодавів спускати, – і домовик рішуче підвівся. Очі його опинилися якраз на рівні Найди, і парубок побачив