Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Всі здивовано озирнулись на Олю. Вона вся зашарілась, очи їй іскрились. Коли ж увійшов гість – стала смертно-бліда. Проте підійшла:

– Здрастуйте, Кость Якович. Ви так змінилися. Знайомтесь – мій батько, мати. Мій колишній колега по школі.

Всі неохоче простягували руку, озираючи Костя Яковича з ніг до голови. Це був сухорлявий чоловік, середнього зросту, з лахмітною, русявою бородою, пальто на йому мало вигляд шкіри напівоблізлого верблюда й викликало на обличчях спостерігачів вираз презирства.

Кость Якович розгублено водив очима. На щастя, скоро всі від нього одвернулись, сіла навпроти лише Оля. Руки їй тремтіли, в горлі душила спазма.

– Ви давно приїхали?

– Тільки що з вокзалу.

– А посаду лишили?

– Ні, на день лише.

І замовкли, споглядаючи одно одного страдницькими очима.

З боку ж проймав Олю ласим поглядом Концов. Відчував сік її малинових губів, жагу пругких форм її тіла.

– Ви ж це у якій справі приїхали? – запитав він діловим тоном, підсуваючись до Олі.

– Я?.. та я колись учителював тут. Тепер перевівся, але потрібно забрати деякі документи.

– Останнє діло – вчителювання, скажу я вам.

– Що ж, не всім же й спекулювати, – відповів незлосливо Кость Якович.

Концов спалахнув. Повернувшись до Поліни Павловни, він промовив улесливо:

– Дивуюсь, що у нас і досі не вивелись орангутанги.

– Як? – в свою чергу здивувалась Поліна Павловна.

– Це я про наших грамотіїв-учителиків.

– Ха-ха! – зайшлася робленим сміхом Поліна Павловна, а за нею й Микола Васильович хіхікнув у вуса.

Оля, здержуючи ридання, вибігла в темну кімнату. Кость Якович підвівся:

– Бувайте здорові.

– Прощайте, джентльмене, – відповів нахабним сміхом Концов.

Враз його погляд занепокоївся. Поруч Костя Яковича стояла одягнена Оля.

– Ти ж це куди проти ночі? – скрикнула Поліна Павловна.

– Я мушу поговорити з Костем Яковичем.

– Не смій виходити. Можеш поговорити тут. Подумаєш, секрети!

– Так. Секрети, – владно кинула Оля крізь плече і, стиснувши руку Костя Яковича, вийшла.

– Ти чуєш? – ревнув у слід Микола Васильович.

Кость Якович затримав Олю:

– Вернись!

– Сергію, – скрикнула благаючи Оля й, стримуючи ридання, припала йому до грудей.

– Ми завтра зустрінемось. Я все одно не зможу тобі нічого розказати. Я втомився.

Оля лишилась покинута під темною стіною. Тільки ж повернулась у кімнату, мати зустріла.

– Щоб я більше не бачила таких вибриків. Я не дозволю водитися тобі з усякою мерзотою.

– А ви краще придивіться, де мерзота.

Оля виразно показала очима в бік Концова.

Вмить громом тарахнув по столі кулак Миколи Васильовича.

Все втихло.

Оля зникла в темну кімнату. Пітьма глухо застогнала, як буря.

В той час Сергій безсило плентався міськими вулицями.

Зашерхлі калюжі ламались лунким криком надій, що відлітали, струмки збігали тихим квилінням наруги й каламуту. Весна була в струпах і бруді.

Підійшов до кватирі свого єдиного доброго знайомого в цьому місті.

– А-а!.. – захлинулась на порозі жінка. – Це ви? А знаєте, скільки ваших розстріляли? Я так боюсь за свого Колю!.. Якраз його вдома немає зараз. Може, ви зайдете коли інше.

Сергій криво посміхнувсь і побрів ночувати на вокзал.

– Тікаймо, – сказала Оля Сергієві, – за мною стежить Зоя.

Вони швидко зникали з одного рогу за другий. Дощ зі снігом спадав на них розпорошеним морем, загородні вулиці обкидали грязюкою. Здавалось – нікуди втекти і ніде заховатися. Їх гнала земля і небо. Зупинились на кладовищі під дахом каплиці. Груди заніміли, просякши отрутою болів.

Плакали чорні