Читати книгу - "Королівський убивця"

Це якесь безглуздя. Чи ми навіть дихати не можемо одночасно? Твій розум, мій розум, це все розум зграї. Де ще я маю думати, як не тут? Як не хочеш, не слухай.

Я стояв остовпілий, намагаючись збагнути сенс цієї думки. Я усвідомив, що втупився в порожнечу. Хлопчик-слуга саме побажав мені доброго вечора, а я нічого не відповів. Нарешті спромігся привітатися, та він уже мене поминув. Хлопчик здивовано озирнувся, щоб глянути, чи я його не кличу, але я махнув йому рукою. Я труснув головою, наче щоб очистити її від павутиння, і рушив коридором до кімнати Пейшенс. Пізніше обговорю це з Вовчуком і постараюся, щоб він усе зрозумів. А невдовзі він буде далеко, поза досягом, поза розумом. Я перестав думати про це.

Я постукав у двері Пейшенс, і мене впустили. Виявилося, що на Лейсі найшла одна з її періодичних маній, і вона влаштувала щось схоже на прибирання. Було навіть не закидане речами крісло, на яке можна сісти. Вони обидві втішилися з моєї появи. Я розповів їм про свою подорож до Бернсу, уникаючи згадок про Віраго. Знав, що врешті-решт Пейшенс про це почує та почне мене розпитувати, а я запевню, що чутки про нашу сутичку значно перебільшені. Я сподівався, що це спрацює. Тим часом я приніс із собою подарунки. Для Лейсі маленька рибка зі слонової кості, з дірочкою, щоб її можна було підвісити до намиста або прикріпити до одягу. Для Пейшенс сережки зі срібла та бурштину. І запечатаний воском глиняний горщик варення з грушанки.

— Грушанка? Я не люблю грушанки, — здивувалася Пейшенс, коли я запропонував їй горщик.

— Невже? — Я прикинувся, що теж здивований. — Я думав, що ви казали мені, наче цей смак і запах нагадує вам дитинство. Хіба ви не мали дядька, який приносив вам грушанку?

— Ні. Я не пам’ятаю такої розмови.

— То, може, це була Лейсі? — щиро поцікавився я.

— І не я, паничу. Вона мене дуже щипає в ніс, хоча здалеку пахне приємно.

— То що ж. Моя помилка.

Я відсунув горщик.

— Що, Сніжинко? Ти знову при надії?

Ці слова призначалися білій тер’єрисі Пейшенс, яка врешті вирішила вийти й обнюхати мене. Я відчув, як її маленька собача свідомість дивується із занюханого в мене запаху Вовчука.

— Ні, вона просто розтовстіла, — втрутилася Лейсі, схилившись, щоб почухати собачку за вухами. — Міледі залишає солодощі та тістечка на тарілках, а Сніжинка завжди до них добирається.

— Ви ж знаєте, що цього їй дозволяти не можна. Це дуже вадить її зубам і шерсті, — дорікнув я Пейшенс, а вона відповіла, що знає це, але Сніжинка надто стара, аби бути хорошою ученицею. Тут зав’язалася жвава розмова, і пролетіла година, перш ніж я потягся і сказав, що мушу йти, аби ще раз зголоситися до короля.

— Перед тим мене вже відіслали від його дверей, — згадав я. — Але не охоронці. Його слуга Воллес підійшов до дверей, коли я постукав, і заборонив мені входити. Коли ж я спитав, чому біля дверей короля немає варти, відповів, що охоронців звільнено від цього обов’язку. Тепер він його перейняв, щоб краще берегти королівський спокій.

— Королю зле, ти ж знаєш, — зауважила Лейсі. — Я чула, що він рідко виходить зі своїх кімнат до полудня. Потім, уже вийшовши, має вигляд людини, що повна енергії та запалу, але, тільки-но вечоріє, знову слабшає, починає човгати ногами й говорити невиразно. Обідає у своїх кімнатах, а кухарка каже, що таця повертається такою ж повною, як її принесли. Це дуже тривожно.

— О так, — погодився я й пішов, майже боячись почути більше. Отож у замку розмовляють про королеве здоров’я. Це недобре. Я мушу розпитати про це Чейда. І мушу побачити все сам. При моїй попередній спробі скласти звіт королю я зустрівся тільки з набридливим Воллесом. Той був зі мною дуже грубим, начебто я прийшов сюди лише згаяти час, а не прозвітувати про свою місію. Поводився так, ніби король був найделікатнішим з інвалідів, а він узяв на себе обов’язок охороняти його від тих, що його непокоять. Я вирішив, що Воллес не надто розуміє свої обов’язки. Він дуже дратував.

Стукаючи, я міркував, скільки часу потребуватиме Моллі, щоб знайти грушанку. Вона повинна зрозуміти, що я призначив варення для неї; то був смак, який вона любила ще за часів нашого дитинства.

Воллес підійшов до дверей і прочинив їх, щоби виглянути. Побачивши мене, насупився. Відчинив двері ширше, але заступив їх собою, так ніби зиркнувши на короля я вже йому зашкоджу. Не привітався зі мною, а тільки вимогливо спитав:

— Хіба ж ви вже сьогодні сюди не приходили?

— Так, приходив. Тоді ти сказав мені, що король Шрюд спить. Тому я прийшов знову, щоб скласти свій звіт. — Я намагався триматися офіційного тону.

— Ах. Цей звіт такий важливий?

— Я думаю, про це судити королю, і лише він може мене відіслати, якщо вирішить, що я гаю його час. Раджу тобі сповістити його про мене.

Я запізніло всміхнувся, стараючись пом’якшити гостроту свого тону.

— Король має дуже мало енергії. Я намагаюся прослідкувати, щоб він витрачав її лише там, де це потрібно.

Він так і стояв біля дверей. Я піймав себе на тому, що міркую, чи міг би просто протиснутися повз нього. Але це викликало б замішання, а, з огляду на хворобу короля, я б цього не хотів. Хтось ляснув мене по плечу, але коли я озирнувся, то позаду мене вже нікого не було. Повернувшись назад, я побачив перед собою блазня, між Воллесом і мною.

— Чи ж ти його лікар, щоб виносити такі присуди? — перейняв на себе розмову блазень. — Напевне, лікар з тебе вийшов би чудовий. Ти мене прочищаєш самими своїми поглядами, а твої слова випускають твої вітри так само добре, як і мої. Як же мусить бути вилікуваний наш любий король, що весь день терпить твою присутність?

Блазень тримав у руках вкриту серветкою тацю. Я відчув запах доброго яловичого бульйону й теплого хліба просто з печі. Звичний для блазня строкатий камзол узимку був чорно-білим та ще й обвішаним емальованими дзвіночками, а ковпак прикрашала