Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

Я захлинулася вдихнутим повітрям.

— Скільки це триватиме?

— Залежить від вас і від мене.

Я надбила вершечок яйця столовим ножем. Поклала ніж і роздивлялася його. Намагалася пригадати, за що колись так любила ножі, але розум вискочив із зашморгу цієї думки й зависнув птахом посеред повітряної пустки.

Джоан і Діді сиділи поруч за роялем, і Діді вчила Джоан грати партію «Чопстікс» для лівої руки, а сама грала правою.

Як шкода, що Джоан така кобиляста, що в неї такі величезні зуби й очі лупаті, схожі на сіру гальку. Вона не втримала навіть Бадді Вілларда. А чоловік Діді, певно, жив із коханкою, поки Діді киснула, мов нікому не потрібна стара кицька.

— Я отримала ли-и-ист, — проспівала Джоан, просунувши скуйовджену голову в мою кімнату.

— От і молодець, — я не відводила погляду від книжки.

Відколи завершилася шокова терапія, а було її лише п’ять сеансів, і я отримала дозвіл їздити в місто, Джоан скрізь вилася за мною, як велика задихана плодова мушка, — наче солодке відчуття одужання можна було всотати, просто перебуваючи поряд. У неї забрали підручники з фізики та стоси товстих блокнотів із конспектами, з яких вона зводила довкола себе фортецю, і заборонили виходити з території клініки.

— Тобі не цікаво, від кого?

Джоан помалу просунулася в кімнату й сіла на ліжко. Я хотіла сказати, щоб забиралася геть, бо з нею мені було моторошно, але слова не йшли мені з рота.

— Гаразд, — зрештою озвалась я, заклавши книжку пальцем, — від кого?

Джоан витягнула з кишені спідниці блідо-блакитний конверт і грайливо помахала ним переді мною.

— Оце так збіг! — сказала я.

— Тобто?

Я підвелася, підійшла до комода, узяла з нього блідо-блакитний конверт і помахала перед Джоан, як хустинкою на прощання.

— Я теж отримала лист. Цікаво, чи вони однакові.

— Йому вже ліпше, його виписали.

Запала коротка мовчанка.

— Ти з ним не одружишся?

— Ні, — відповіла я. — А ти?

Джоан якось невловимо всміхнулася.

— Не сказала б, що він мені колись подобався.

— Невже.

— Так, мені подобалася його родина.

— Ти про містера й місіс Віллард?

— Так, — від голосу Джоан моїм хребтом струменів холодний протяг. — Я їх любила. Вони такі милі, такі щасливі, зовсім не подібні на моїх батьків. Я часто приїжджала з ними побачитися, — вона зробила паузу. — Доки ти не з’явилась.

— Даруй, — і я додала: — Але чому ти більше до них не їздила, якщо вони так тобі подобались?

— Та не випадало. Особливо коли ви з Бадді зустрічалися. Це було б… не знаю, якось дивно.

Я зважила її відповідь.

— Певно, так.

— То ти, — Джоан на мить затнулася, — дозволиш йому приїхати?

— Не знаю.

Спершу мені здалося, що приїзд Бадді на відвідини у психлікарню — просто жахлива затія, адже йому, певно, аби лише потеревенити й заприятелювати з тутешніми лікарями. Але потім я подумала, що це могло б стати вагомим кроком до того, щоб поставити його на місце, відмовитися від нього остаточно, хай у мене нікого іншого й не було, — сказати йому прямо, що не було й немає в мене ніякого перекладача-синхроніста, нікого, просто Бадді не пара мені, і я не хочу за нього триматися.

— А ти?

— Так, — видихнула Джоан. — Може, він візьме матір. Я попрошу його, щоби приїхав із матір’ю…

— З матір’ю?

Джоан набурмосилась:

— Я люблю місіс Віллард. Місіс Віллард чудова, чудова жінка. Вона була мені справжньою мамою.

Я уявила місіс Віллард з її рябими твідовими костюмами, з її зручними черевиками, з її мудрими материнськими настановами. Містер Віллард був її маленьким хлопчиком і голос мав хлопчачий, високий і дзвінкий. Джоан і місіс Віллард. Джоан… і місіс Віллард…

Того ранку я постукала до Діді, хотіла позичити ноти для дуетів. Почекала кілька хвилин, відповіді не було, і я вирішила, що Діді не в себе, тож можна зайти і взяти ноти з комода, і я штовхнула двері й увійшла в кімнату.

У «Белсайзі» — навіть у «Белсайзі» — у дверях були замки, але пацієнтам не давали ключів. Зачинені двері означали усамітнення, і цього правила дотримувалися всі: зачинені двері вважалися замкненими. Можна було постукати, постукати ще раз, а тоді піти геть. Я згадала про це, коли після яскраво освітленого коридору стояла напівсліпа в густих мускусних сутінках кімнати.

Коли зір пристосувався, я побачила силует на ліжку. Хтось низько хихикнув. Силует відкинув волосся з обличчя, і двійко галькових очей глянули на мене крізь морок. Діді лежала на подушках, було видно, що під зеленим вовняним халатом ноги в неї зовсім голі. Вона коротко й глузливо посміхнулася мені. Між пальців її правої руки жеврів вогник цигарки.

— Я тільки хотіла…

— Знаю, — сказала Діді. — Узяти ноти.

— Привіт, Естер, — озвалася й Джоан, її голос був схожий на шурхіт кукурудзяного листя, і мене від нього нудило. — Зачекай, я прийду, заграю з тобою нижню партію.

Тепер Джоан запевняла:

— Насправді Бадді Віллард мені ніколи не подобався. Він вважав, що все знає. Вважав, що все знає про жінок…

Я дивилася на Джоан. Попри моторошність і мою давню неприязнь, Джоан мене зачудовувала. Спостерігати за нею було чимсь таким, як спостерігати за марсіанином або винятково бородавчастою жабою. Її думки не були моїми думками, як її почуття не були моїми, однак ми були досить близькими, щоб її думки й почуття здавалися мені моїми власними, лишень відбитими в кривому почорнілому дзеркалі.

Іноді я замислювалася, чи не вигадала її сама. Бувало, запитувала себе, чи довіку вона виринатиме з небуття з кожною моєю кризою, щоб нагадати, ким я була, що пережила, і пронести в мене під носом свою особисту, але таку схожу кризу.

— Не розумію, що жінки бачать в інших жінках, — казала я доктору Нолан того дня по обіді. — Що жінка знаходить у жінці, чого не може знайти в чоловіку?

Доктор Нолан помовчала й сказала:

— Ніжність.

Тут мені заціпило.

— Ти мені подобаєшся, — казала Джоан. — Ти мені подобаєшся більше за Бадді.

І коли вона випросталася на моєму ліжку, дурнувато всміхнена, я пригадала дрібний скандал у гуртожитку коледжу: одна товста пишногруда старшокурсниця — по-бабусиному затишна набожна релігієзнавиця — і одна висока незугарна першокурсниця зі шлейфом невдалих побачень наосліп, коли кавалери тікали від неї в найвигадливіші способи, почали надто часто бачитися. Вони завжди трималися разом, і якось їх застукали на обіймах у кімнаті товстунки — так мені переказували.

— Але що вони робили? — питала я. Щоразу, коли думала про чоловіків із чоловіками і жінок із жінками, не могла уявити, чим вони все-таки можуть одне з одним займатися.

— Ой, — відповіла наша шпигунка, — Міллі сиділа на стільці, а Теодора лежала в ліжку, і Міллі гладила Теодорине волосся.

Я була розчарована, адже сподівалася відкрити для себе якесь нове незвідане зло. Цікаво все-таки, чи всі жінки тільки те й роблять з іншими жінками, що лежать поруч і обнімаються.

Звісно, у коледжі була одна відома поетка, яка жила із жінкою — кремезною та немолодою дослідницею класичної літератури, стриженою під коротке каре. І коли я сказала тій поетці, що колись, може, вийду заміж і наплоджу дітей, вона перелякано скрикнула: «А як же кар’єра?»

У мене розболілася голова. Чому до мене липнуть моторошні підстаркуваті жінки? Та відома поетка, і Філомена Ґінея, і Джей Сі, і християнська науковиця, і бозна-хто ще, й усі вони так чи так хотіли мене вдочерити, а я мала розплатитися за їхню турботу й впливовість