Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Струни ще продовжували вібрувати, але вібрація цієї пісні ще сильніше руйнувала моє тіло.

     — Гарно, так?

     — Ну. Піде. — З припіднятим настроєм відповів Єгор. — Ну, що їдем?

     — Саме час. — Відповів я збираючи в смітник пляшки і банки з вечора. — Щось ти вчора швидко випав.

     — Та ми стільки випили. — Зачаровано глянув на мішок з відходами Єгор.

     Ми приїхали до міста. Я показав Єгору, де тримають Навального. Чому люди стоять кожну годину під старовинним годинником. Та найдорожчу піцерію в Празі. Ми зʼїли по трдельнику, і поїхали трамваєм до фунікулеру. Сонце вже сідало, і з вагончика був дійсно гарний огляд на Старе місто та Празький град. Біля Петршинської вежі, промені сонця нас покинули.

     — Сьогодні ж в Празі Зеленський!

     — Так…

     — Можемо сходити.

     — Ну, він зараз має бути в будинку, де приймають таких високопосадовців, тому нам до Празького граду.

     Біля Граду ми стояли за пару десятків кроків від воріт. Я згадав, що сидів біля входу в ту пивоварню, де ми провели першу зустріч з Анною-Марією.

     — Тримай.

     — Чорне?

     — Так. Куди смачніше ніж ти думаєш.

     Ми випили по келиху. Тоді ще по одному. До третього черга так і не дійшла, через людей, які почали сходитись навколо брами, яку зсередини захищало декілька підрозділів військових.

     Разом з усіма ми присмоктались до ґратованих воріт, і затамували подих вичікуючи нашого гаранта. Там встигли зняти новини, розповісти багато байок, і невтомно наспівувати національний гімн України. І що разу голосніше ніж попередній, щоразу чіткіше вимовляючи слова наших переконань і свободи. За гімном не рідко лунали й інші народні пісні. Так, що в суворих виразах облич чеських військових, час від часу можна було побачити легке здивування.

     Під жовто-блакитним ми не припиняли у весь голос співати народну мудрість минулих поколінь. Вартові почали рухатись і ми дружньо дістали камери, в передчутті президента. Натомість вони просто змінили варту, і все знову затихло. І тільки пісня не стихала. Ми продовжували співати, навіть через зірваний голос.

     Вартові вже тричі змінювались, і дехто ще був готовий повірити, що ось, ось, і зʼявиться гарант. Але на четверту зміну, усі вже безпристрасно споглядали за вікнами. Рідко коли можна було побачити, щоб світло в якійсь з кімнат згасло, та коли це ставалось, — в голосах людей починала звучати надія.

     — Іде, іде!

     — Та це Єрмак.

     — Значить і він десь вже поруч!

     В швидкому порядку, чорні, броньовані машини підʼїхали до дверей звідки зʼявився Кулеба з Єрмаком, і вся варта насторожилася.

     — Он він! Іде! Іде! — заволала якась дівчина.

     На моїх очах образ Зеленського застиг на цілих три секунди. Він вже мав сідати в машину, аж раптом повернувся до всіх нас і помахав. Здавалося, так довго як він махав, годі було і очікувати. Але усі ми ніби зачарувалися тим, що він так розтягнув момент на який всі так довго очікували.

     Провівши гаранта, ми з Єгором пішли тією ж дорогою, якою вперше ішли з чешкою арійського походження. Де ми вперше чули подих одне одного. Де я вперше відчув, що живий.

     — Завтра в Польщу їду. Можливо через місяць ще завітаю.

     — Чекатиму.

     — Я тиждень тому ще був в Ізраїлі, а зараз вже планую повернутись в Канаду.

     — В Польщі теж не затримаєшся?

     — Мені просто коріш лишив хату, тому ж гарна нагода безкоштовно пожити в Європі. А як повернеться то, мушу летіти в Канаду.

     О 1 ночі ми повернулись до дому. Майже відразу Єгор заснув, і я поринув в несвідомому напрямку глухих доріг. З них віяло розрадою, але на смак — це була гірка сіль.