Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

Айдаго здригнувся. Натовп охнув.

Там, де вдарив бич, виступили пруги, але Нунепі мовчав.

Бич знову опустився. Лінія другого удару прорисувалася кров’ю.

Бич знову розсік шкіру. Крові стало більше.

Лето відчув неясний сум. «Нейла надто ревна, — подумав він. — Уб’є його, а це викличе проблеми».

— Дункане! — покликав Лето.

Айдаго відвів зачарований погляд від проєктованої сцени саме в ту мить, коли з грудей натовпу вирвався крик у відповідь на особливо кривавий удар.

— Пошли когось зупинити шмагання після двадцяти ударів, — сказав Лето. — Нехай оголосять, що Бог-Імператор великодушно зменшує кару.

Айдаго махнув одній із вартівниць, вона кивнула й вибігла з покою.

— Йди сюди, Дункане, — промовив Лето.

Айдаго, досі ображений тим, що йому здалося глузуванням, підійшов до Лето.

— Усе, що я роблю, — сказав Лето, — це повчальний урок.

Айдаго твердо присилував себе не озиратися на сцену шмагання Нунепі. Чи це не зойк караного пролунав? Крики натовпу пронизали Дункана наскрізь. Він глянув Лето в очі.

— Ти маєш питання, — промовив Лето.

— Багато питань, мілорде.

— Скажи їх.

— Який урок у покаранні цього дурня? Що ми відповімо, коли нас спитають?

— Ми відповімо, що ніхто не може хулити Бога-Імператора.

— Кривавий урок, мілорде.

— Не такий кривавий, як інші мої уроки.

Айдаго похитав головою з виразним збентеженням.

— Нічого доброго з цього не буде!

— Саме так!

* * *

Сафарі предківськими пам’ятями навчають мене багатьох речей. Схеми, ах, ці схеми. Ліберальне лицемірство, яке найбільше мене непокоїть. Я не вірю крайнощам. Пошкреби консерватора — і знайдеш того, для кого минуле понад усяке майбутнє. Пошкреби ліберала — і знайдеш прихованого аристократа. Це правда! Ліберальне правління завжди перетворюється на аристократичне. Бюрократія виявляє справжні заміри людей, які творять такі уряди. З самого початку маленькі люди, що утворювали уряди, які обіцяли вирівняти соціальний тягар, раптом опиняються в руках бюрократичної аристократії. Звичайно, всі бюрократії використовують цю схему, але гіпокритством є й те, що знаходимо навіть під комуністичними гаслами. Ах, якщо схеми чогось мене навчають, то це того, що вони повторюються. Мої утиски загалом не гірші за інші, а я принаймні даю новий урок.

Викрадені журнали

Аудієнційний день закінчувався. Коли Лето зустрівся з делегацією Бене Ґессерит, уже посутеніло. Монео підготував Превелебних Матерів до можливого запізнення, для заспокоєння повторюючи їм запевнення Бога-Імператора.

Звітуючи своєму Імператору, Монео сказав:

— Вони розраховують на щедру винагороду.

— Побачимо, — промовив Лето. — Побачимо. А зараз скажи, чого хотів від тебе Дункан, коли ти ввійшов сюди.

— Хотів довідатися, чи ви раніше карали когось шмаганням.

— І що ти відповів?

— Що немає запису про це, а я ніколи раніше не був свідком такої кари.

— А він що сказав?

— Це не по-атрідівськи.

— Він не вважає мене божевільним?

— Такого він не сказав.

— У вашій зустрічі було ще щось. Що ще непокоїть нашого нового Дункана?

— Він бачив Амбасадорку Ікса, Владико. Хві Норі здалася йому привабливою. Питав про…

— Слід цьому запобігти, Монео! Сподіваюся, ти розірвеш будь-які контакти між Дунканом і Хві.

— Як накаже Владика.

— Наказую! А зараз іди та підготуй усе до нашої зустрічі з бене-ґессеритками. Я прийму їх у Фальшивій Січі.

— Владико, як розуміти вибір такого місця зустрічі?

— Як мою примху. Коли вийдеш, скажи Дунканові, що він може забрати вартівниць і прочесати місто, чи немає де клопотів.

Чекаючи делегацію Бене Ґессерит у Фальшивій Січі, Лето подумки переглянув цю розмову, і вона його трохи розвеселила. Міг уявити собі реакцію Фестивального Міста на прихід занепокоєного Дункана Айдаго й очолюваного ним загону Рибомовок.

«Як швидко затихають жаби, коли з’являється хижак».

Зараз, перебуваючи у Фальшивій Січі, Лето був задоволений вибором. Фальшива Січ, споруда вільної форми з неправильними куполами на краю Онна, мала майже кілометр у діаметрі. Тут була перша оселя музейних фрименів, а тепер розташована їхня школа, коридори й кімнати якої патрулювали пильні Рибомовки.

Приймальна зала, де чекав Лето, овал із більшою віссю довжиною приблизно двісті метрів, була ілюмінована гігантськими світлокулями, що самотньо плавали в синьо-зеленому просторі на висоті тридцяти метрів над підлогою. Світло приглушило тьмяно-коричневу та рудувату барви імітованих каменів, з яких було зведено всю будівлю. Лето чекав на низькому виступі в кінці покою, дивлячись назовні крізь напівкругле вікно, довше за його тіло. Отвір на висоті чотирьох поверхів над землею обрамляв краєвид, що містив залишки древньої Оборонної Стіни. Їх зберегли заради печер по скельному боці, де колись Атрідівські загони були перебиті напасниками-Харконненами. Морозне світло Першого місяця покрило сріблом краї скель. На схилах скель пунктиром спалахували вогники, відкрите полум’я там, де колись жоден фримен не посмів би виявити своєї присутності. Вогники підморгували Лето, коли перед ними проходили люди, — це музейні фримени користалися правом займати святі округи.

«Музейні фримени! — подумав Лето.

Люди вузького мислення, з обмеженим світоглядом.

Але чому я протестую? Вони такі, якими я їх створив».

Тоді Лето почув делегацію Бене Ґессерит. Вони наспівували, наближаючись, — тяжкий спів, повний протяжних голосних звуків.

Монео випередив бене-ґессериток, зайшовши з нарядом вартівниць. Вони вишикувалися на виступі Лето. Монео став унизу, під самим обличчям Бога-Імператора, глянув на нього, тоді обернувся до відкритої зали.

Жінки ввійшли подвійним рядом, їх було десять, на чолі з двома Превелебними Матерями в традиційних чорних сукнях.

— Ліворуч Антеак, праворуч Люзієл, — підказав Монео.

Ці імена нагадали Лето давніші відомості про Превелебних Матерів, принесені Монео. То були слова, сповнені упередження та недовіри. Монео не любив відьом.

— Обидві вони Правдомовиці, — сказав Монео. — Антеак значно старша за Люзієл, але саме останню вважають найкращою Правдомовицею, яку тільки мали Бене Ґессерит. На чолі Антеак можете помітити шрам, його походження ми не змогли встановити. Люзієл рудоволоса й видається напрочуд молодою як для своєї слави.

Дивлячись, як Превелебні Матері наближаються зі своїм супроводом, Лето відчув раптовий наплив спогадів. Жінки насунули каптури, що закривали їхнє обличчя. Послушниці та аколітки йшли позаду на шанобливій відстані… це все було звичним. Деякі схеми не змінюються. Ці жінки могли ввійти до справжньої січі зі справжніми фрименами, щоб віддати їм честь.

«Їхні голови знають те, що заперечують їхні тіла», — подумав він.

Завдяки проникливому зору Лето