Читати книгу - "Макбет"

— Якщо ці запитання означають, що ми вже виконали свій обов’язок з висвітлення вбивства старшого комісара Дункана, то можемо поговорити про зникнення заступника старшого комісара.

— Е ні, спочатку — про головне, — озвався один зі старших за віком журналістів. — Нас підганяє кінцевий термін подачі матеріалу.

— Гаразд, — погодився Макбет. — Заступник старшого комісара Малкольм не з’явився на нараду, яка мала відбутися о шостій в управлінні поліції. Після вбивства старшого комісара цей факт, звісно, видався нам вельми тривожним. Тому ми розпочали пошуки, і невдовзі авто Малкольма було знайдене в контейнерній гавані. Цей район ретельно прочесали, залучивши водолазів. І вони знайшли…

— Труп?

— Ні, вони знайшли ось це. — Макбет підняв у руці шматочок металу, який заблищав у сліпучому світлі телевізійних ламп. — Це поліцейський жетон Малкольма, його знайшли на морському дні біля причалу.

— Ви гадаєте, що його хтось убив?

— Можливо, — не змигнувши оком відповів Макбет в оглушливій тиші, яка запала в залі. — Цим «кимось» міг бути і сам Малкольм. — Окинувши поглядом публіку, він продовжив: — На передньому сидінні його автомобіля знайшли листа.

Макбет узяв аркуш паперу. Прокашлявся.

— «„Вершники-вікінги“ погрожували вбити мою доньку Джулію, якщо я не допоможу їм убити старшого комісара. Але тепер вони мають на мене зачіпку і вимагають нових послуг. Я усвідомлюю, що, допоки житиму, завжди зберігатиметься загроза життю моєї доньки. Саме через це і через той сором, який я відчуваю за скоєне, я вирішив утопитись.» — Лист підписаний заступником старшого комісара.

Макбет підвів погляд на журналістів, що були в залі.

— Звісно, перше питання, яке виникло в нас — і, гадаю, що у вас також, — чи є цей лист справжнім. Наш експертно-криміналістичний підрозділ підтвердив, що текст був надрукований на машинці Малкольма, яка стоїть в його кабінеті в управлінні поліції. На ньому є відбитки пальців Малкольма і його автентичний підпис.

У залі запала тиша, наче присутнім знадобилося кілька секунд, щоб перетравити отриману інформацію. А потім залунали голоси.

— Чи є інші докази того, що за убивством Дункана стояв Малкольм?

— Яким чином Малкольм спромігся допомогти «вершникам» убити старшого комісара?

— Яким чином Малкольм може бути пов’язаний з охоронцями?

— Чи не вважаєте ви, що до цієї справи причетні й інші працівники поліції?

Макбет підняв руки.

— Я не буду відповідати на запитання щодо вбивства Дункана, бо все це наразі — довільні припущення, і не більше. Лише запитання про зникнення Малкольма. По одному, будь ласка.

Тиша. Потім одна журналістка спитала:

— Чи слід нам розуміти вас так, що ви знайшли жетон Малкольма, але не знайшли його тіла?

— Річ у тім, що ми маємо справу з мулистим морським дном, а вода в нашій гавані — не з найчистіших. Легкий мідний жетон не вгрузає в намул так глибоко, як тіло, до того ж мідь віддзеркалює світло. Тому водолазам знадобиться певний час, щоб знайти Малкольма.

Макбет обвів поглядом журналістів, які хутко заходилися шкрябати ручками у блокнотах.

— А чи не є найпростішим поясненням те, що труп могла віднести течія? — поцікавився голос з гаркавим «р».

— Можливо, — відповів Макбет, зауваживши, кому належав той голос. То був один із нечисленних журналістів, який не робив нотаток. Звали його Волт Кайт. Йому й не треба було занотовувати, бо мікрофон його радіостанції маячив просто перед носом Макбета.

— Якщо Малкольм убив Дункана, а потім пошкодував, то чому…

— Стоп! — Макбет підняв руку. — Я вже сказав, що не відповідатиму на жодне запитання про вбивство Дункана, допоки ми не дізнаємося більше. А тепер, будь ласка, зважте на те, що нам треба терміново повертатися до роботи. Наш пріоритет номер один — розслідувати цю справу якомога швидше, залучивши для цього всі наявні ресурси. Нам також треба якомога швидше призначити старшого комісара, щоб забезпечити безперервність роботи, яку поліція виконує в інтересах нашого міста.

— Чи правильним буде сказати, що наразі ви, Макбете, є виконувачем обов’язків начальника поліції?

— З формальної точки зору — так.

— А з практичної?

— З практичної… — Макбет на мить замовк. Швидко глянув на свій аркуш. Облизав губи. — Ми є групою досвідчених керівників підрозділів, які вже перебрали на себе керівництво, і я не побоюся сказати, що ми вже володіємо ситуацією і взяли її під контроль. Я також не побоюся сказати, що для того, аби досягти рівня Дункана, нам знадобиться певний час. Дункан був провидцем, героєм, який загинув у битві з силами зла, силами, які вважають, що сьогодні вони перемогли. — Він міцно стиснув пальцями трибуну й подався вперед. — Але вони досягли лише одного: нам тільки додалося рішучості, і ми переконані в тому, що ця програна битва стане початком наступу, що приведе до остаточної перемоги сил добра. Перемоги справедливості й безпеки. Ця перемога забезпечить нам можливість відродити наше місто, повернути йому процвітання й заможність. Але ми не зможемо зробити це самотужки. Для втілення задуманого нам потрібна ваша довіра й довіра всього міста. Якщо ми її забезпечимо, то ту роботу, яку розпочав старший комісар Дункан, буде продовжено. І я, — Макбет підняв руку, наче присягаючись, — хотів би запевнити особисто, що ми не зупинимося, допоки не досягнемо цілей, які Дункан визначив для нашого міста і для всіх його мешканців.

Макбет відпустив трибуну й випрямився. Поглянув на обличчя, які розпливлися перед ним морем очей та розкритих ротів. Ні, він вже не боявся. Він побачив ефект, який справила його промова, і продовжував смакувати свої слова. Слова Леді. Під час промови він подався вперед саме в потрібний момент. Це вона навчила його перед дзеркалом, пояснивши, що агресивна міміка й жестикуляція створює враження спонтанного спалаху емоцій і прагнення до боротьби, що так звана «мова тіла» є важливішою за слова, бо вона впливає безпосередньо на душу, оминаючи мозок.

— Наступна прес-конференція відбудеться завтра об одинадцятій ранку тут, у круглому залі. Дякую.

Макбет зібрав свої папери, а в залі почувся стогін невдоволення, який швидко переріс у шквал протестів та запитань. Макбет пильно вглядався в публіку. Йому захотілося залишитись на подіумі ще на кілька секунд. В останню мить він заледве стримав мимовільну усмішку.

«Чорт забирай, він схожий на капітана корабля, — подумав Дафф, сидячи у першому ряду. — Капітана, який безстрашно вдивляється в буремне море. Хтось його цього навчив. Це не той Макбет, якого я знаю. Точніше, знав».

Макбет стримано кивнув, упевненим кроком зійшов з подіуму і зник за дверима, які відчинила й притримала Прісцилла.

— Ну, що скажеш, Ленноксе? — спитав Дафф, коли журналісти ще лементували й гукали позаду них, вимагаючи виходу на